100 – річний ювілей жителя села Білокриниця Щирбі Станіславу Михайловичу🎉

«Створив сам себе», або «Останній із будівничих»
Життя прожити – не поле перейти. Важке сирітське дитинство, невільницька юність, неспокійна зрілість, сивочола старість. Прожито 100 роки, прожито цілу епоху. Протягом якої мінялась влада, мінялись окупаційні режими, землю стрясала війна. Неймовірний ривок зробила наука і техніка. Людина ступила на місяць і торкнулась інших планет. Буденною стала електроніка, телебачення, комп’ютерний і мобільний зв’язок. Але маленька людина в цьому геосвіті, як і тисячі років зайнята турботами про своїх дітей, про хліб щоденний, про житло затишне, про здоровя і побут.
Його злиденне дитинство пройшло в містечку Залізці за часів Польщі. Батько Михайло Щирба не встиг оговтатись від першої світової, під час якої фронт двічі прокотився своїм вогненим катком через Залізці, як померла дружина і троє неповнолітніх дітей залишилось у нього на руках. Станіславу виповнилось лише чотири роки. Батько перекривав людські оселі, не цурався випадкових заробітків. Жили за рахунок невеличкого клаптика землі на якому і корови не можна було утримати. Влітку наймався пастухом до заможних сусідів, а восени йшов в школу. В 1939 році радянська влада змінила польську, але це зовсім не вплинуло на благополуччя сім’ї Щирби.
Під час німецької окупації з початку 1942 року розпочався організований набір молоді на роботу в Райх. Спочатку відправляли добровольців з почестями і музикою. Але незабаром з листів стало відомо про нелюдські умови життя і роботи в Німеччині. Добровольців не стало. 17 річного Станіслава відправили згідно списку старости Залісець. Попав на роботу до фермера під Кенігсберг. Остарбайтер. Важка селянська робота з ранку до вечора і завжди голодний. 27 січня 1945 року звільнили радянські війська і зразу ж забрали в армію. А вже 7 лютого приймав участь в боях, був щасливо поранений, в ліве плече, і таким чином вийшов живий з цієї смертельної м’ясорубки. Тоді після трьох атак від батальйону залишилось 40 солдатів. Після виписки з польового шпиталю продовжував службу на території Німеччини, а тоді в Польщі. Після закінчення служби, щоб трохи заробити працював на шахті в Саксагонії. Повертався додому сержантом, з бойовими нагородами і як на той час, не погано одітий.
Нарешті добрався до дому. Ось видно і рідне обійстя. Серце стискається в грудях. 8 років розлуки. Але його не чекають вдома… В хаті живе сімя батькового брата. Де ж рідня? Вивезли в Польщу. Де ж ти, вимріяна зустріч ? Як вручити вам, з такою ніжністю куплені подарунки? І тут я відчув себе до болі осиротілим. Залишився один, без моральної підтримки, без батьківської поради. З розпуки обійшов всіх сусідів, близьких і далеких родичів. Поплакали, поспівчували, але молодість допомагла витримати і цей удар долі. На другий день зайшов в бібліотеку, заскучав за книгами. Бібліотекарка заповнила формуляр читача і сказала, що я перший в неї такий читач, який на другий після прибуття з армії зайшов в бібліотеку. « Ця розмова стала для мене вирішальною. Бібліотекарка виявилась дружиною секретаря райкому, з яким вона поділилась враженням від дивного візиту. Через кілька днів мені запропонували роботу заступника директора маслозаводу і так залишився в молочній промисловості на все життя.» – згадує Станіслав Михайлович.
Директором заводу тоді був Матвійків. Станіслав, як заступник по заготівлях пішки обходив села району, аби налагодити роботу приймальних пунктів молока, допомогти молочарям заготовляти молоко. Тоді був натуральний сталінський податок на кожний селянський двір, в тому числі і 220 л молока жирністю 3.8 на кожний селянський двір. Менша жирність, більше треба здати молока. Здане молоко понад податок оплачувалось.
Одружився в 1951р на Галині, яку прислали на роботу бухгалтером з Черкащини. В грудні 1958 року Станіслава Михайловича призначили директором Білокриницького маслосирзаводу. На той час цей завод вважався, одним із найбільших в Україні, побудований за Польщі по прогресивному проекту з паровим двигуном на кошти українського «Маслосоюзу». За повоєнний час тут змінилось 7 директорів, серед них і Кравченко,який до того працював начальником Кременецького КГБ. Ніхто з них не пропрацював більше півтора року, бо не змогли справитись з цим складним процесом заготівлі і переробки молока.
Колектив заводу прийняв молодого директора – галичанина, на відміну від директорів-східняків. як свого і потрохи завод став підніматись з прірви невдач. Відшліфував виробничий процес і дисципліну в колективі, сам перший приходив і останній йшов з роботи Прийшлось налагоджувати контакти з головами колгоспів, з головами сільрад. Інтереси заводу і колгоспів не співпадали. Голів колгоспів питали за виконання плану здачі молока в кількісних показниках. То ж подекуди і доярки, шоб підвищити собі оплату праці доливали води в молоко. Заводу потрібне в першу чергу якісне, жирне молоко. То ж не раз із-за якості виникали конфліктні ситуації, але Станіслав Михайлович старався утрясати безпосередньо з керівниками колгоспів, йшов на компроміс, уникаючи райкому КПУ і райвиконкому. Дотримувався правила: не створюй проблем для начальства.

«Якось, -згадує Станіслав Михайлович- на початку діяльності першого секретаря Райкому Хоменка Г.Й. крім офіційного бюро райкому було створено партактив. Це директора заводів і підприємств, члени райвиконкому, були закріплені за колгоспами і вважались уповноваженими від райкому помагати головам колгоспів керувати колгоспами. Кожен директор мав свій колектив, мав свій план, свої проблеми, але треба їхати виконувати партійне завдання. Закріпили і за мною господарство. Після наради підхожу до секретаря райкому : «Григорій Йосипович, якщо я не виконаю Ваше завдання?- Одержиш виговор з відповідними наслідками! – А якщо під час мого перебування в колгоспі на заводі розфасують по бутилках прокисше молоко і розвезуть по навчальних закладах і лікарнях? Задумався.- Добре, займайся молоком.»!
За час його керівництва завод потроїв переробку молока і навіть довелось добудовувати сирцех потужністю 30 тонн молока за добу. Збудовано котельню і компресорну, складські приміщення. Інженерно-технічний персонал заводу зріс з 60 до 95 чоловік Виробляли масло, тверді сири, творог, пастеризоване молоко, кефір, казеїн.
Станіслав Михайлович заочно здобув освіту технолога молочної промисловості і міцно стояв на ногах. Користувався авторитетом в тресті, знаний молочар в Україні. Виростив сина Валерія і дочку Тетяну, які стали педагогами. Має 2-х внуків і трьох правнуків. В 1994 році доля нанесла йому ще один удар, померла дружина, з якою ділив всі радощі і невдачі майже протягом півстоліття. Має дивовижну пам’ять, слідкує за всіма подіями в Україні та в районі. Переживає за зменшення поголів’я корів в країні і занепад молочної промисловості. Знищується все, що з таким трудом було створено попереднім поколінням. Підприємці підривають коріння держави, яким вона живиться.
Теплим словом згадують його односельці, робітники, як про чесного, порядного і високоморального керівника.

Мирослав Ярий

Андрій Смаглюк
Роман Пшевлоцький