🕯 22 червня — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні

У цей день ми згадуємо початок Другої світової війни на території України — день, що приніс горе й руйнування в мільйони родин.

Особливо болить доля дітей тієї війни.
Тих, чия юність обірвалася вибухами, чий дім згорів під бомбами, хто залишився сиротою або втратив дитинство в евакуації, концтаборах, на окупованих територіях.

Вони не гралися в ігри — вони виживали.
Вони не мріяли про майбутнє — вони ховалися від війни.
Їхні спогади — це страшні картини голоду, страху, втрат.

Інтерв’ю з Винарчик Марією Якимівною (07.01.1936 р.н.), уродженкою села Великі Дмитровичі- отримувачкою соціальної послуги «догляд вдома» КУ «Центр надання соціальних послуг» Козинської селищної ради про дитинство під час Другої світової війни:

— Пані Маріє, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство. Де ви народилися і як вам запам’яталися воєнні роки?
– Я народилася й виросла в селі Великі Дмитровичі. Була ще малою, коли почалася війна, тому збереглося небагато спогадів. Але те, що запам’яталося — залишилося назавжди в серці
Коли німці зайшли до нашого села, вони вигнали нас із нашої хати. Ми змушені були перебратися до одинокої жінки, яка жила на іншій вулиці. У нашій сім’ї було п’ятеро дітей: сестра Фрося (1926 р.н.), Катя (1929 р.н.), і троє братів — 1933, 1937 та 1944 років народження.
У нашій хаті оселилися німці. Вони спали там, але нас не чіпали. Навіть до дітей ставилися доволі добре, не проявляли агресії.
Коли пролітав літак-бомбардувальник, мама ховала нас під лавку. Часто ми йшли до тітки і ховалися в землянці — там іноді навіть ночували.

Коли німці відступали, вони забрали мою старшу сестру Фросю. Їй було тоді 16 років. Її відправили на роботу до Німеччини, на завод. Зв’язку з нею не було до кінця війни. Батька теж забрали на війну, і він, на жаль, не повернувся — його вбили…

Після завершення війни сестра Фрося повернулась. Вона розповідала, що працювала на заводі, і німці її не ображали. Казала: якби знала, що батька вже немає серед живих, можливо, й не повернулася б додому.
Життя після війни було дуже важке…Настав голод. Їсти було нічого. Їли лободу, збирали липове листя, сушили, перемелювали й пекли з нього “лип’яники”. На полях збирали мерзлу картоплю, колоски. Виживали, як могли.
Будинок, у якому ми тимчасово жили разом із німцями, зберігся до сьогодні. Він стоїть як мовчазний свідок тих далеких, важких часів…

Сьогодні ми вшановуємо пам’ять усіх жертв війни, і особливо — невинних дітей, які пройшли крізь пекло війни.

Нехай більше жодна дитина не знає, що таке війна.
Нехай пам’ять про минуле оберігає наше майбутнє.