Жіночі історії: Героїні сучасної війни
Ці історії розповідають про незламних українських жінок, які на передовій захищають Україну, рятують поранених, волонтерять або роблять інший неоціненний внесок у нашу спільну Перемогу. Український інститут національної пам’яті поширює ці надзвичайно важливі історії через спеціальну рубрику #FightForUkraine у соціальних мережах, висвітлюючи подвиги та самовідданість українок. Ось декілька з них, що надихають та вражають своєю силою духу.

Ярина Чорногуз – видатна українська поетеса, невтомна волонтерка, відважна військовослужбовиця, морський піхотинець, кваліфікований бойовий медик, розвідниця Збройних сил України, а також цьогорічна лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка. Навчаючись у Могилянці, вона зробила свідомий вибір – піти на військову службу. У 2019 році Ярина доєдналася до команди добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Згодом, пройшовши складне додаткове навчання, вона здобула кваліфікацію бойового медика у морській піхоті.
Зараз Ярина є невід’ємною частиною 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти, де служить на посаді бойового медика взводу. Окрім медичної діяльності, вона також активно працює як розвідниця та пройшла спеціалізований курс військового застосування БПЛА від Центру підтримки аеророзвідки. Її досягнення були відзначені журналом «Forbes», який включив Ярину Чорногуз до переліку топ-50 лідерок України у 2023 році.
На війні Ярина написала свою першу збірку поезій «Як вигинається воєнне коло», яка побачила світ у 2020-му. Ця збірка присвячена її коханому Миколі Сорочуку, який героїчно загинув на передовій від кулі снайпера. Збірка була відзначена премією літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Нещодавно вийшла друга книга з її творами, написаними за час повномасштабного вторгнення – «Dasein: оборона присутності».
Повномасштабне вторгнення РФ Ярина зустріла на Луганщині, пройшовши через безліч «гарячих» напрямків. Вона брала участь у звільненні Лиману-Ямполя на Донеччині, і її слова «Перше відчуття, коли ходила по звільненій території, – підсилення віри в перемогу. Якщо ми звільнили це ‒ вдасться звільнити все інше» є потужним свідченням її духу.
«Коли сили рашистів суттєво перевершували нас кількісно й технічно, і кожний день ми проживали, як останній, ‒ просто розуміла, що ми не маємо опції бути несміливими, бо на цьому тримається щит держави», – ділиться Ярина Чорногуз.
У 2020 році вона служила бойовим медиком за контрактом, а з 2021 року – незмінно на передовій як бойовий медик та розвідниця в 140-му окремому розвідувальному батальйоні Морської піхоти України. Виховуючи доньку Ориcю, яка з розумінням ставиться до маминого вибору та чекає на її переможне повернення. У 2022 році Президент Володимир Зеленський нагородив бойову медикиню медаллю «За врятоване життя».

Ця зворушлива історія – про маріупольчанку Наталію Бабеуш, яка протягом двох місяців у нелюдських умовах підземелля «Азовсталі» самовіддано готувала їжу для дітей та дорослих, використовуючи мінімум ресурсів. Наталія, яка багато років працювала на заводі «Азовсталь» машиністкою котлів, під час повномасштабного російського вторгнення, коли рідний дім став небезпечним, разом із чоловіком знайшла прихисток у заводському бункері. Під землею, на глибині 3–4 метри, вони прожили два місяці до моменту евакуації. У сховищі разом з ними перебувало близько 40 людей, серед яких було восьмеро дітей, наймолодшій з яких виповнилося лише два роки. У цій критичній ситуації Наталія зголосилася стати кухаркою для всіх присутніх.
35-річна Наталія, прагнучи зберегти моральний дух та знайти собі заняття в бункері, зрозуміла важливість єднання. «У мене немає дітей, тому я вирішила, що краще за все підходжу на роль кухарки. Мій чоловік – сирота, і я не хотіла, щоб ще якась дитина втратила маму. Тому сказала людям, що поки жива, то готуватиму», – розповіла вона пізніше.
На жаль, дві імпровізовані кухні, створені Наталією, були знищені ворожими бомбами. Одна з них знаходилася просто неба, і вціліла лише каструля, а друга, розташована під дахом, також постраждала від обстрілів. Згодом Наталія була змушена облаштувати кухню в підземеллі, на сходах, використовуючи напівспалену каструлю та саморобний мангал.
Для того, щоб діти могли легко її кликати, Наталя вигадала собі прізвисько «Тьотя Суп», яке швидко прижилося серед усіх мешканців бункера.
Харчування доводилося ретельно економити. З доступних продуктів були лише крупи, які принесли деякі родини, та вміст сухпайків. Тому основним раціоном був суп, який готували раз на день. «Фірмовий» суп, що допомагав виживати людям з бункера Наталії, мав надзвичайно простий рецепт: на 30 літрів води з промислових резервуарів додавали одну-дві консерви з сухпайків. На вечерю подавали лише чай.
Найбільшим страхом Наталії було одного дня повідомити дітям, що їжа закінчилася. «Вони малювали мені малюнки з їжею та мріяли про піцу і картоплю фрі», – згадує Наталія Бабеуш. Намагаючись підтримати їх, вона намагалася втілити дитячі мрії про їжу, яка здавалася такою недоступною в умовах війни. Одного разу, коли вдалося знайти чотири картоплини, Наталя посмажила дітям деруни, щоб хоч трохи нагадати їм картоплю фрі.
Жінка вигадувала нові рецепти з мінімальних продуктів, щоб підняти бойовий дух і допомогти людям пройти через жахіття облоги. З бункера, під час евакуації, вона забрала дитячі малюнки, які досі дбайливо зберігає як символ випробувань і надії.
Першою їжею, яку скуштувала Наталя після виходу з «Азовсталі», був окраєць хліба з маслом. Вона планує написати посібник із виживання, який міг би стати в нагоді людям, чиє життя раптово зруйнувала війна.

Валентина Макаренко – волонтерка та талановита вокалістка, яка після загибелі батька на фронті також пішла захищати Україну і, на жаль, загинула в бою. Народившись у місті Кропивницькому, Кіровоградської області, Валентина з родиною переїхала до Києва у 2015 році. З раннього дитинства вона захоплювалася музикою і мріяла пов’язати з нею своє життя. Валентина почала займатися вокалом у 5 років, а вже в дорослому віці стала студенткою Київського національного університету культури і мистецтв, де здобула освіту за фахом естрадного вокалу.
Пізніше вона також вступила до Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. Паралельно з навчанням, Валентина працювала майстринею в салоні краси та навіть розробляла власну методику розвитку дітей з особливими освітніми потребами через музику.
Проте всі її життєві плани були кардинально змінені з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Коли батько Валентини, Віталій Філіпов, пішов на фронт добровольцем під позивним «Патон», вона стала надзвичайно активною волонтеркою, допомагаючи йому та його побратимам з усім необхідним.
Отримавши у 2022 році звістку про загибель батька поблизу Балаклії на Харківщині, Валентина прийняла рішення продовжити його справу та долучитися до Сил оборони України. Вона заснувала благодійний фонд «Патон», пройшла курси тактичної військової медицини й влітку 2023 року приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади як кулеметниця.
9 січня 2024 року, під час виконання бойового завдання на Харківщині, Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової керованої ракети в машину, в якій вона разом із побратимами поверталася з позицій.
Захисницю поховали на Лісовому кладовищі в Києві, неподалік від батька. Валентині назавжди залишилося 23 роки.

Марина Гриценко (позивний «Мері»). Відважна бойова медикиня, пластунка, а в цивільному житті – головна зберігачка фондів Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана. Загинула на фронті 7 серпня 2025 року у віці 39 років.
Вона родом із Ріпок, що на Чернігівщині. Марина захоплювалася музикою та українською історичною обрядовістю. До лав «Пласту» долучилася у 2021 році разом із донькою Юлею, де виконувала обов’язки писаря станиці Чернігів. З лютого 2023 року Марина стала стрільцем-санітаром у 3-й окремій штурмовій бригаді. Мала звання молодшого сержанта. Брала активну участь у боях за Харківщину. У травні 2025-го була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня як медикиня 1-го штурмового батальйону бригади за виявлену відданість і хоробрість під час порятунку побратимів на передовій.
Загинула разом із двома побратимами від ворожого дрона під час виконання бойового завдання.

Матеріал підготовлено Українським інститутом національної пам’яті.