29 серпня – це особливий день, День пам’яті захисників України, які віддали своє життя за нашу незалежність, суверенітет та територіальну цілісність. Ця дата нерозривно пов’язана з однією з найтрагічніших подій до повномасштабного вторгнення – виходом українських воїнів з оточення під Іловайськом. Російсько-українська війна, що розпочалася 20 лютого 2014 року, мала свої кульмінаційні моменти, і бої за Іловайськ у серпні того ж року стали одним із таких, залишивши глибокий слід в історії України та вплинувши на міжнародні відносини.

Вибір 29 серпня для Дня пам’яті захисників України не випадковий. Саме цього дня у 2014 році російські війська жорстоко розстріляли колони українських воїнів, які намагалися вийти з оточення під Іловайськом. Наші герої проявили неймовірну мужність, але понесли тяжкі втрати. Ці трагічні події відбувалися на полях, де вже дозрівали соняхи, тому ця квітка стала символом пам’яті про наших захисників. Сонях – це не лише нагадування про їхню хоробрість, але й символ життя. Під ворожим вогнем на тих полях загинув 366 українських воїнів, 429 були поранені, 158 зникли безвісти, а 300 потрапили в полон. Іловайськ – це не лише про трагедію, а й про українську незламність, подвиг наших військових. Пам’ятаймо, що, попри втрати та підступність ворога, наші воїни не здалися, а продовжили боротьбу. Цей день також нагадує про віроломність російського агресора та небезпеку будь-яких переговорів із терористами.

У цей день ми вшановуємо пам’ять загиблих не лише під Іловайськом, але й десятків тисяч полеглих з 2014 року, серед яких чимало жінок. Вони захищали українську державність, керуючись патріотизмом та небайдужістю. Їх об’єднує прагнення до власної держави та ідентичності. Цього року особливу увагу приділяємо ролі жінок у війні. Через їхні історії героїзму, волонтерства та турботи про близьких ми бачимо злочинну природу війни та рашизму як людиноненависницької ідеології.

Жіночі історії війни найкраще розкривають її як трагедію для кожної людини, родини та громади. З початком війни кількість жінок в українській армії значно зросла, і вони демонструють високий професіоналізм і сміливість на різних посадах. Служать кулеметницями, розвідницями, медикинями, водійками, забезпечують зв’язок і логістику. Станом на початок 2025 року в ЗСУ служить понад 70 000 жінок – це один із найвищих показників серед армій світу, включно з країнами НАТО.

Україна вже понад 11 років веде боротьбу за незалежність проти російського агресора, платячи надзвичайно високу ціну. Поки триває війна, ми не можемо назвати всіх поіменно, але ми докладемо максимум зусиль, щоб загиблі Герої і Героїні залишилися в нашій пам’яті не лише як цифри, а як люди, що віддали життя за нашу свободу. Наша пам’ять про них має бути живою, світлою і дієвою.

В умовах воєнного стану ми не можемо проводити масові заходи, але можемо індивідуально вшанувати пам’ять полеглих, відвідавши їхні могили та підтримавши їхні родини. Після перемоги ми плекатимемо нові традиції пам’яті: називатимемо вулиці на їхню честь, висаджуватимемо сквери, засновуватимемо стипендії, проводитимемо заходи. Створюються військові меморіали та Національне військове меморіальне кладовище. Пам’ятаємо і будемо пам’ятати. Російська Федерація не відмовилася від спроб контролювати Україну, особливо з приходом до влади Володимира Путіна. Його режим характеризується культом лідера, обмеженням свободи слова, репресіями та використанням дезінформації. Кремль повернувся до практики «збирання земель», починаючи з Чечні та продовжуючи підбурюванням сепаратистських рухів і провокаціями на українській території. У 2014 році рашисти розпочали гібридну агресію, спрямовану на переділ кордонів і встановлення новітнього тоталітаризму.

Сучасна російсько-українська війна розпочалася після Революції Гідності, яка мала на меті європейський шлях розвитку України. Ціною протистояння на Майдані стала Небесна Сотня. Янукович, утікши до Росії, закликав Путіна до вторгнення. Російська Федерація скористалася вакуумом влади та почала агресію в Криму, використовуючи так званих «зелених чоловічків». Збройна агресія офіційно розпочалася 20 лютого 2014 року, що підтверджено міжнародними судами. Російські спецслужби розхитували ситуацію на півдні та сході України, організовуючи антиукраїнські мітинги. У відповідь патріотичні сили чинили спротив. Росія приступила до реалізації плану “Новоросія”, але українські Збройні Сили, Національна гвардія та добровольчі формування зламали цей намір. Влітку 2014 року російські сили зазнавали значних втрат. 23–25 серпня на територію України зайшли вісім батальйонних тактичних груп ЗС РФ, розпочавши новий виток ескалації.

З травня по серпень 2014 року українські підрозділи провели понад 40 операцій, звільнивши дві третини окупованих територій. Сили АТО поступово брали ситуацію під контроль, звужуючи кільце ізоляції. З’явилася можливість блокувати окупантів у Донецьку, Макіївці, Горлівці, Луганську. Відтак Іловайськ став стратегічно важливим містом. Боротьба за нього тривала від початку серпня 2014 року.

Перший наступ на Іловайськ здійснили підрозділи ЗСУ разом із добровольчими батальйонами 6–7 серпня. Попри невдалий штурм, вони змогли виставити навколо міста 4 блокпости, взявши його в напів оточення. 18 серпня українські силовики увійшли в Іловайськ, взявши під контроль більшу частину міста. Однак утримувати позиції було складно через інтенсивний вогонь армії РФ. Усвідомивши, що плани щодо українських земель зазнають краху, керівництво РФ вдалося до введення регулярних військ. У ніч із 23 на 24 серпня 2014 року відбулося наймасштабніше вторгнення ЗС РФ дев’ятьма батальйонно-тактичними групами, що увійшли на територію України з подальшим маршем у район Іловайська. На російській військовій техніці замаскували тактичні знаки та нанесли розпізнавальні позначки українських підрозділів.

До 28 серпня 2014 року російські війська та бойовики оточили угруповання сил АТО. Українське командування намагалося деблокувати їх резервами, але вони були укомплектовані нещодавно мобілізованими бійцями. Після переговорів російське командування надало гарантії безпечного виходу. Однак росіяни порушили домовленості, розстрілявши колони із засідок. Унаслідок цієї підступності українська армія втратила 366 воїнів загиблими, 429 отримали поранення, 158 зникли безвісти, 300 потрапили в полон. Вторгнення російських військ та Іловайська трагедія змусили українську сторону погодитися на умови перемир’я, що призвело до підписання Мінської угоди 5 вересня.

Сучасні Захисниці України продовжують боротьбу за свободу, що сягає корінням багатьох поколінь. У Першій світовій війні жінки вже не лише працювали у шпиталях, але й набували мілітарного досвіду. Олена Степанів стала першою українською офіцеркою. Жіноцтво брало активну участь в Українській Центральній Раді, ОУН та УПА. Підпільниці, розвідниці, зв’язкові, учасниці похідних груп – їхня участь у Русі опору стала феноменом національно-визвольної боротьби. У Червоній армії вони служили в різних родах військ. У тилу їх залучали до роботи на військових підприємствах, у сільському господарстві, будівництві оборонних споруд. У цей час з’явилися мовні відповідники чоловічих професій у жіночому роді: кулеметниця, танкістка, автоматниця, розвідниця. Жінки також брали активну участь у дисидентському русі 1950–1980-х років, підтримуючи чоловіків-правозахисників і засновуючи організації.

Додаток 1.

Історії жінок, які захищають Україну, рятують поранених, волонтерять або роблять інший внесок у Перемогу. Ярина Чорногуз – українська поетеса, волонтерка, військовослужбовиця, бойовий медик, розвідниця. Вона долучилася до медичного батальйону «Госпітальєри», потім стала бойовим медиком у морській піхоті, пройшла курс аеророзвідки. Її збірка поезій «Як вигинається воєнне коло» була видана у 2020 році, а друга книга «Dasein: оборона присутності» вийшла пізніше. Ярина брала участь у звільненні Лиману-Ямполя, де відчула підсилення віри в перемогу. За словами Ярини, на війні потрібно бути сміливими, адже від цього залежить щит держави. З 2020 року вона служила бойовим медиком за контрактом, а з 2021 – на передовій як бойовий медик і розвідниця. Президент Зеленський нагородив її медаллю «За врятоване життя». Наталія Бабеуш, маріупольчанка, два місяці готувала їжу для дітей та дорослих у підземеллі «Азовсталі». Вона працювала машиністкою котлів на заводі, а під час вторгнення перебралася до заводського бункера. Там разом із чоловіком та близько 40 людьми прожила два місяці. Наталія взяла на себе приготування їжі, використовуючи запаси круп і сухпайків. Вона вигадувала рецепти, щоб підняти дух людей, і годувала всіх простим супом. Найбільше вона боялася залишити дітей без їжі, тому навіть з чотирьох картоплин робила їм деруни. З бункера вона забрала дитячі малюнки, які досі береже. Валентина Макаренко – волонтерка і вокалістка, яка пішла на фронт після загибелі батька. Вона створила благодійний фонд «Патон», пройшла курси тактичної військової медицини й приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади кулеметницею. 9 січня 2024 року Валентина загинула під час виконання бойового завдання. Марина Гриценко («Мері») – бойова медикиня, пластунка, головна зберігачка фондів Чернігівського обласного художнього музею. Загинула на фронті 7 серпня 2025 року. Вона стала стрільцем-санітаром у 3-й окремій штурмовій бригаді, брала участь у боях за Харківщину. Була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня як медикиня, що рятувала побратимів на передовій.

Додаток 2.

Спогади про Захисниць України. Вікторія Рощина – журналістка, закатована в російському полоні. Вона присвятила себе журналістиці, розповідаючи про українців на окупованих територіях. Працювала на «Громадському», випустивши десятки репортажів. Зустріла повномасштабне вторгнення на Луганщині, побувала в окупованому Енергодарі, Волновасі, Маріуполі. 3 серпня 2023 року зв’язок із нею обірвався, ім’я журналістки з’явилося в списках полонених. За офіційною версією, вона померла під час етапування. Тетяна Кулик – журналістка, ведуча, головна редакторка. Любила родину: чоловіка-хірурга та доньку-студентку. Її проєкт “Нація непереможних” був її останнім творінням. У ніч з 25 на 26 лютого в її будинок влучив російський шахед, що призвело до загибелі Тетяни та її чоловіка. Тетяна стала 98-ю медійницею, загиблою в період російсько-української війни. Жанна Каменєва – волонтерка з Бучі. Вона їздила на Донбас з 2014 року, опікувалася інтернатом, допомагала бійцям. 24 лютого 2022 року зустріла в Бучі, вивозила дітей, але повернулася, щоб бути з чоловіком. 5 березня її автомобіль, на якому вона вивозила людей, був розстріляний росіянами. Жанну було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Додаток 3.

Всеукраїнська акція пам’яті “Сонях”. День пам’яті захисників України, 29 серпня, обрано через трагічні події 2014 року під Іловайськом, де проявився масовий героїзм і загинули українські воїни. Сонях став символом цієї пам’яті. Закликаємо українців долучитися до акції “Сонях”, виготовляючи стилізовані соняхи з тканини та розміщуючи їх на одязі. Це допоможе виховувати шанобливе ставлення до захисників і захисниць України. Пропонується виготовляти сонях з 15 пелюсток жовтого кольору та чорного фетру. Закріплюємо його на основі для значків. Носіть сонях як символ пам’яті, шани та поваги. Відповідно до правил ведення мовлення у дні трауру, телерадіоорганізації зобов’язані розмістити на екрані стилізоване зображення соняха.

Додаток 4.

Матеріали Українського інституту національної пам’яті про жіночі історії в боротьбі за Незалежність України. Соціальний ролик «Україна – це країна героїв» наголошує на важливості вшанування військових, які загинули за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. Відео нагадує, що війна триває з 2014 року, а життя кожної полеглої людини – це ціна нашої свободи. Проєкт “Жінки, які загинули за Україну” – це 9 відео, де учасниці Жіночого ветеранського руху розповідають про загиблих посестер. Календарі та плакати “Українські жінки ХХ століття” представляють виняткових жінок в історії України. Видання Інституту: «Дівчата зрізають коси» містить спогади 25 жінок-військових про бойові операції, побратимів, місцевих мешканців та роздуми про становище жінки в українському війську. «Свідчення про війну. Чернігівська та Городнянська громади» – це фрагменти інтерв’ю з мешканцями, що пережили окупацію. Інформаційні матеріали до Дня пам’яті захисників України (Міністерство у справах ветеранів України). Біла книга антитерористичної операції на сході України (2014-1016). Указ Президента України від 23 серпня 2019 року No 621 “Про День пам’яті захисників України…”. Правила ведення мовлення у дні трауру. Підбірка матеріалів про історичний контекст російсько-української війни, зокрема інтерв’ю з істориками. Рубрики на сторінках Інституту в соціальних мережах: «Героїчні історії російсько- української війни» (#fightforukraine), «Росія вбиває» (#росія_вбиває). Інформаційні матеріали до 5-річчя від початку збройної агресії РФ проти України «Вертаємо своє». Брошура «2014: початок російсько-української війни». Серія короткометражних документальних фільмів «Жінки, які загинули за Україну». «Історії місць війни» – відеофіксація спогадів людей, які пережили окупацію. Фільм-реквієм «Імена на стінах».