29 серпня – День пам’яті Захисників України, які віддали життя за нашу незалежність, суверенітет та територіальну цілісність. Ця дата нерозривно пов’язана з однією з найтрагічніших сторінок російсько-української війни до повномасштабного вторгнення – виходом українських воїнів з оточення під Іловайськом.

Російсько-українська війна, що розпочалася 20 лютого 2014 року, мала свої кульмінаційні моменти, і бої за Іловайськ у серпні того ж року стали одним із них.

29 серпня 2014 року, під час виходу з оточення під Іловайськом, російські війська безжально розстріляли колони українських військових. Наші воїни продемонстрували незламний героїзм та спротив ворогу, проте втрати були величезними. На полях, що стали свідками цього пекла, у «зеленому коридорі» під ворожим вогнем полягло 366 українських воїнів, 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти, а 300 потрапили до полону.

Цього дня ми вшановуємо пам’ять усіх, хто загинув в Іловайській трагедії, а також десятки тисяч полеглих з 2014 року в сучасній російсько-українській війні. Особливо важливо згадати жінку, яка боронить Україну. На початок 2025 року в Збройних Силах України служить понад 70 000 жінок, що є найвищим показником серед армій світу, включно з країнами НАТО.

Серед видатних постатей – Ярина Чорногуз, українська поетеса, волонтерка, військовослужбовиця, морський піхотинець, бойовий медик та розвідниця. Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року, вона закінчила Могилянку та добровільно пішла на військову службу. У 2019 році долучилася до медичного батальйону «Госпітальєри», а згодом стала бойовим медиком у морській піхоті. Нині Ярина – частина 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти, де працює бойовим медиком взводу та розвідницею, пройшовши курс військового застосування БПЛА. У 2022 році Президент Володимир Зеленський нагородив її медаллю «За врятоване життя», а «Forbes» включив до переліку топ-50 лідерок України 2023 року.

Історія Наталі Бабеуш вражає. Протягом двох місяців вона готувала їжу для дітей та дорослих у підземеллі «Азовсталі», використовуючи воду та сухпайки. Дві її імпровізовані кухні були знищені бомбами. Згодом, працюючи на залишках обладнання, Наталя облаштувалася на сходах у підземеллі. Під час повномасштабного вторгнення, рятуючись від небезпеки, вона з чоловіком опинилася у заводському бункері, де прожила два місяці з близько 40 людьми, включно з вісьмома дітьми. Економлячи запаси, вони готували один раз на день «фірмовий» суп з консервів та крупи.

Валентина Макаренко, волонтерка та вокалістка, пішла на фронт після загибелі батька. Уродженка Кропивницького, вона активно займалася волонтерством, підтримуючи батька-добровольця та його побратимів. Отримавши звістку про загибель батька, Валентина вирішила продовжити його справу. Створивши благодійний фонд «Патон», пройшовши курси тактичної військової медицини, вона влітку 2023 року приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади як кулеметниця. 9 січня 2024 року, під час виконання бойового завдання на Харківщині, Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової ракети в машину.

Марина Гриценко, позивний «Мері», бойова медикиня, пластунка, в цивільному житті – головна зберігачка фондів Чернігівського обласного художнього музею. Загинула на фронті 7 серпня 2025 року у віці 39 років. З лютого 2023 року Марина служила стрільцем-санітаром у 3-й окремій штурмовій бригаді, отримавши звання молодшого сержанта. Вона брала участь у боях за Харківщину та у травні 2025-го була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня за порятунок побратимів. Загинула разом із двома товаришами від ворожого дрона під час виконання бойового завдання.