30 серпня – Міжнародний день жертв насильницьких зникнень.

Цей день має особливе, болюче значення для України. У зв’язку з тривалою повномасштабною війною, сотні наших мужніх захисників та захисниць наразі вважаються зниклими безвісти, часто перебуваючи в полоні. Серед них – цінні сини й доньки, люблячі батьки та матері, вірні чоловіки й дружини. Вони відважно віддали себе на захист України, і їхні імена назавжди вписані у літопис боротьби за свободу та незалежність нашої держави.

Однак, найбільший біль та нескінченне очікування лягає на родини кожного зниклого безвісти полоненого. Це випробування, що триває місяцями, а іноді й роками. Це щоденні щирі молитви матерів, які невідступно вдивляються у двері, сподіваючись на повернення своїх синів. Це віддані дружини, які дбайливо бережуть світлини, ведучи мовчазні розмови, аби їхні діти пам’ятали батька. Це маленькі хлопчики й дівчатка, які засинають із невимовним запитанням: “Коли тато нарешті повернеться додому?”.

Ми, як суспільство, не маємо жодного права мовчати. Кожна людина, яка зникла безвісти, – це неповторна історія, що терміново чекає на своє завершення. Це прямий обов’язок держави та всіх нас – докласти максимум зусиль, щоб знайти та повернути кожного героя до рідної домівки.

Наші незламні воїни не залишаються забутими. Вони вічно живі в народній пам’яті, в наших найглибших серцях, у наших невтомних молитвах. І ми непохитно віримо, що справедливість та правда обов’язково переможуть, а Україна поверне своїх синів і дочок живими та неушкодженими. Ми пам’ятаємо кожного. Ми чекаємо на всіх. Ми щиро молимося за них…