Шановні жителі Вільшанської громади!!!
9 березня виповнюється 211 років від дня народження українського поета, прозаїка, мислителя, живописця, графіка, етнографа та громадського діяча, а крім того ще й нашого славетного земляка, Тараса Григоровича Шевченка.
Для багатьох із нас цей день був та й залишається простою формальністю, буденною подією, просто черговим написом у стрічці новин. «Нема пророка у своїй Вітчизні…» – ця проста біблійська істина діє при всіх часах і народах. Український народ і наш час — не виняток. Це саме про нас, це саме той випадок…
Тому що саме великий Тарас був, є і буде завжди тим Пророком. Пророком, якого ми так і не змогли зрозуміти. Адже, й сьогодні, перечитавши «Кобзаря» можна знайти безліч рядків, які є пророчими: «Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине,
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…»;
«Отак подивишся здаля, на москаля-
І ніби справді він людина,
Іде собі, мов сиротина,
Очима – блим, губами – плям,
І десь трапляється хвилина,
Його буває навіть жаль,
А ближче підійдеш – скотина!»
Якби ж то до цих слів у свій час прислухалися наші пращури, а потім і ми – їх нащадки…
“Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя.”
Оглядаючись назад, згадуючи шкільні роки, які пройшли при союзі, зараз розумієш, як нам тоді подавали Великого Тараса. Як кріпака, який став поетом лише завдяки «вєлікой русской культурє», русскім помєщікам, які його всьому вивчили, та всяким брюловим та жуковським, які потурбувалися про його майбутнє. І, найголовніше, наголошувалося що Шевченко писав не лише на українській мові, а в нього є дуже багато «творєній і на русском, которий он с годами очень полюбіл». Не вистачило лише дещиці, щоб зробити з нашого Кобзаря якогось «русского петрушку». Не вдалося… Тому що Т. Г. Шевченко це дійсно особистість світового масштабу. Тож нас усі шкільні роки чомусь наполегливо змушували зубрити здебільшого «Єсть жєнщіни в русскіх сєлєніях…» та «Скажі ка дядя, вєдь ні даром…». І вже тепер, багато років потому, розумієш – що, все – таки, – «даром». «Даром» Наполеон не спалив разом із москвою всю кацапську імперію, принісши туди цивілізацію та ще тоді, два віки тому, врятувавши світ від цієї чуми, яка зовуться «русскім міром».
Вся ж наша вдячність нащадків Кобзаря зводилася до крилатого «спасибі Тарасу за шифер і трасу». Багато хто із нас пам’ятає і дев’яності, коли відкрилися кордони, і з усіх куточків світу на батьківщину Т. Г. Шевченка почали їхати українці, яких доля розкидала по всьому світі. А для нас все зводилося до того, щоб поїхати та побачити «живого і справжнього» американця чи канадця, і обов’язково виміняти на щось у них імпортну жуйку. Самі ж ми, при цьому, десятками років не знаходимо часу, щоб відвідати шевченківські місця, проживаючи від них за якийсь десяток кілометрів. Пам’ятаємо ми і підготовку до відкриття пам’ятника Великому Тарасу, коли все здебільшого звелося до підготовки вертолітного майданчика з вирізанням каштанів на території РТП для того щоб яника не підстрелив котрийсь із вільшанців. І більшість цікавило лише одне – чи прилетить, врешті – решт, «лєгітімний» чи ні. Дякувати українській нації, яка помирала від куль супостатів на Майдані, – не прилетів…
Тож, хотілося б, що б ми у цей день в черговий раз задумалися над тим ким ми, все – таки, є. І ким ми, все – таки, хочемо бути. Прийде час і ми переможемо рашистську нечисть на полі бою. Але, для того що здобути справжню перемогу, ми повинні здобути перемогу у своїх головах.
Ми повинні стати справжніми українцями. З українськими думками, українською пам’яттю, українською сутністю. Тому дуже хотілося б, щоб сьогоднішній день став для нас справжньою знаковою датою, приводом для того щоб згадати нашого славетного Кобзаря, відвідати пам’ятні місця, пов’язані з його ім’ям та дістати з верхньої полиці книжкової шафи Кобзаря і знову перечитати його пророчі слова:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі…
СЛАВА УКРАЇНІ!!!