48-річний сержант Іван Кислянка, відомий як Вовкович, загинув у Харківському шпиталі 20 жовтня 2024 року. Трагічна подія сталася під час виконання бойового завдання 9 жовтня, коли він отримав поранення внаслідок ворожого мінометного обстрілу поблизу села Піщане Куп’янського району на Харківщині.

Іван народився в селі Полиці Рівненської області, де здобув середню освіту. Його трудова діяльність почалася в 1997 році з посади молодшого інспектора відділу охорони Полицької виправної колонії №76. У 2010 році Іван вийшов на пенсію, після чого проживав із сім’єю в селі Іванчі. Він активно займався заробітками як в Україні, так і за кордоном, щоб забезпечити свою родину.

Він також мав різноманітні захоплення: любив майструвати, будувати будинок і гараж, робити ремонти в квартирі. Його цікавили техніка, автомобілі та будівництво. Іван завжди знаходив час для родини, друзів та риболовлі, цінуючи кожну мить, проведену з близькими.

З початком повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, Іван Кислянка добровільно приєднався до лав Збройних Сил України. Він служив у 104-ій окремій бригаді територіальної оборони, обіймаючи посаду командира відділення в 56-му батальйоні. За свою службу Іван був нагороджений відзнакою «Ветеран війни», отримав статус учасника бойових дій та грамоту «За сумлінне виконання службових обов’язків, зразкову військову дисципліну».

Його дружина, Леся, поділилася спогадами про їхнє спільне життя: «Ми разом прожили 25 щасливих років і виростили двох чудових синів. Мій чоловік був люблячим та працьовитим. Він завжди був поряд, підтримував, разом з ним ми будували плани на майбутнє. У нього було нескінченне бажання жити мирно. Та, на жаль, війна забрала його у нас в найкращі роки його життя. Він доброволець з перших днів, адже для нього не було іншого вибору: «Якщо не я, то наші діти», – говорив він. Ми були одним цілим, ділили радість, смуток, вирішували питання разом, а тепер так пусто. Рідненький, коханий мій, ти – наш Герой, я так пишаюсь тобою, памʼятатиму тебе завжди».

Син Владислав додав: «Мій тато – справжній військовий, людина, яка віддано служила своїй країні. Він завжди був сильною і надійною опорою для нашої родини, готовий підтримати і захистити нас у будь-яку хвилину. Незважаючи на свою сувору професію, він ніколи не забував про нас, завжди знаходив час для турботи і допомоги. Його сила і мужність стали прикладом для мене, і я пишаюся тим, що мав такого батька».

Тесть і теща, Леонід та Марія Ошита, відгукнулися про Івана як про «надійного та відважного чоловіка з великої літери». Вони підкреслили його відданість захисту рідної країни, його хазяйновитість та працьовитість. «Він не лише відважний воїн, але й добрий чоловік і батько. Його хазяйновитість та працелюбність вражають, він завжди піклувався про всіх і все. Небагатослівний, але у нього було багато друзів, де б він не був. Ми пишаємося таким зятем і вдячні за все, що він робив для нас і нашої Батьківщини».

Племінниця Наталія Колодій зазначила: «Нашого Івана, як і личить чоловікові, красили не слова, а справи. Ще маленькою я бачила, як на нього завжди могла покластися моя покійна бабуся – мама загиблого Героя. Ще підлітком зрозуміла, що і моя мама, рідна сестра Івана, ніколи не соромиться попросити в нього допомоги і щаслива, що має брата, який точно не відмовить. А дорослою жінкою, яка стала мамою в перші місяці великої війни, мені пощастило побачити, як наш Іван з перших хвилин знайомства сподобався моєму маленькому синочку, який боявся усіх незнайомих людей. Напевно, навіть дитина відчула, що йому, воїну, який боронить нашу землю, точно можна довіряти».

Сестра Івана, Людмила Жакун, поділилася своїми спогадами: «Людина живе доти, поки її пам’ятають. Світлий спомин про Ваню завжди житиме в наших серцях і серцях усіх, хто його знав, любив і поважав. У нашій пам’яті він назавжди залишиться доброю, чуйною, уважною, позитивною і доброзичливою людиною. Важко усвідомити, що його немає з нами. Мені особисто його дуже не вистачає».

Івана поховали в його рідному селі Полиці. У його пам’яті залишилися дружина, двоє синів та велика родина.