ЗНАЙОМТЕСЬ:
ПИСЬМЕННИКИ– ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

Хвилинка інформації
“З КОГОРТИ ОДЕРЖИМИХ”
(135 років від дня народження БОРИСА АНТОНЕНКА – ДАВИДОВИЧА(05.08.1899 – 09.05.1984), українського письменника, літератора та мовознавця, громадського діяча, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка)

“..література наша — це не шлях до легкої слави, не спосіб заробітку і не розвага на дозвіллі, а чесне служіння народові, народному ділу, народній ідеї.
(Б.Антоненко-Давидович )

Борис Антоненко-Давидович прожив 85 років. Із них 20 – провів у таборах ГУЛАГу та БАМЛАГу, куди потрапив за національні переконання. Решту років був замовчаний. Офіційно його виправдали 1956-го. Проте спецслужби до останнього стежили за ним. А коли 1984-го помер – ховали під особистим наглядом.
Його боялися за життя. І не менше – після смерті. Його називали центром двох національних відроджень. Він захищав українську мову та боровся зі свідомим зросійщенням українського правопису, який за радянської влади примудрилися переписувати навіть у часи геноциду української нації. Його звинувачували навіть у зоологічному націоналізмі. Проте і це його не зламало.

Талановитий письменник з трагічною долею, Борис Дмитрович Антоненко-Давидович мав незвичайно широкий діапазон творчих інтересів. Його твори – це уроки життя, зіткані з власних спостережень, з гострих вражень, чужих оповідок, це – унікальні, парадоксальні, а часом навіть і казусні розповіді.

Народився у м. Ромни Сумської області (в Засуллі) у родині робітника-залізничника. Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька. Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв’язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану. Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки). Був членом УКП, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925–1928 років.
Перший період творчої діяльності ( 1923 – 1933). Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.
Арешти 1933 року та самогубства М. Хвильового й М. Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Робота не була завершена.5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова відмовлявся зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені їм праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими». Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. Вини не визнав. Ув’язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО БУКАЧЛАГу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров’я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Другий період творчості від 1957 до 1984 року. До другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ. В 1966 вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський».

В творчому доробку Бориса Антоненка – Давидовича є багато чого, проте книга “Як ми говоримо” затьмарила всі інші його результати й досягнення, залишившись найголовнішою його працею, яка не втратила своєї актуальності і до сьогодні.