ЯМПІЛЬЩИНА ПОПРОЩАЛАСЬ ІЗ ВАДИМОМ ПУШИНСЬКИМ

СЕРЦЕ ЗУПИНИЛОСЬ – ПАМ’ЯТЬ НІКОЛИ…

Не встиг ти зморшку заробить,
Не встиг в саду зростить калину…
Тебе забрала вітру мить,
Війна спалила твою днину.
Ще пахне форма бойова,
Ще десь дзвенять твої присяги…
Та вже мовчить твоя трава —
На ній сліди останньої відваги.
А тиша, як сліпа вдова,
Ридає в церкві всенародно.
Навіки двадцять чотири… все.
Навіки слава і тривога.
Тебе торкнулася краса —
Коли ти йшов до Бога… вдвох із Богом.

У Ямполі знову схилилися прапори. Знову сльози, які неможливо стримати. Знову дзвонить тиша, що кричить про втрату. «На щиті» прибув у громаду Вадим Пушинський — солдат Збройних Сил України, щоб навіки упокоїтись у ямпільській землі. Молодий, мужній, відданий. Йому б жити, кохати, мріяти. А він — захищав, боровся, вірив і став одним із тих, кому Україна завдячує життям…

Хоча народився Вадим Пушинський на Рівненщині — у селі Любахи Володимирецького району, — останнє прощання та поховання відбулося саме на Ямпільщині, де проживає його дружина. Саме тут він знайшов другу половинку — Каріну Антонову, з якою нещодавно створив сім’ю. Каріна також служить у Збройних Силах України медикинею. Їй лише 21. І вона вже вдова.

Вадим Миколайович Пушинський народився 29 червня 2000 року. Після закінчення школи працював у сфері інформаційних технологій. Але у 2022 році, коли російська орда сунула на мирні українські землі, Вадим добровільно став до лав захисників. Служив у десантно-штурмових військах. З 1 грудня 2024 року — офіційно призваний на військову службу Сарненським РТЦК Рівненської області. Проходив службу на посаді оператора штурмової спеціалізованої роти в складі 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка.

Загинув 18 червня 2025 року за трагічних обставин у Дніпропетровській області. Під час руху автомобілем дорогою Слов’янка–Межова не впорався з керуванням, виїхав на зустрічну смугу, де сталося зіткнення з іншим авто. Отримані травми були несумісні з життям.

Це коротке життя вмістило так багато. Вірність. Мужність. Любов. Службу. Війну. І смерть…

Скорботна хода з тілом Героя 25 червня вирушила від Ямпільської лікарні до будинку дружини, де відбулась заупокійна панахида.

А в самому серці Ямполя, на центральній площі відбувся мітинг-реквієм. Жителі громади ставали навколішки, проводжаючи Героя в останню путь. Люди тужливо хрестилися, зустрічаючи труну, покриту синьо-жовтим прапором. Військові побратими, священник, представники влади і сотні простих людей — кожен ніс у серці біль і вдячність.

Біографічні рядки прижиттєвих подій Вадима Пушинського зачитала ведуча мітингу Тетяна Жошко.
Слово скорботи і співчуття до громади мали Ямпільський міський голова Сергій Гаджук, побратим Ілля Бодя, священник ПЦУ отець Богдан.

– Ми знову сьогодні плачемо… Ми знову проводжаємо в останню путь Героя. Ми знову схиляємо голови перед захисником України. Вадим Пушинський народився не на Ямпільщині. Але ми зробимо все, аби пам’ять про нього жила вічно серед нас. Ми будемо доглядати його могилу так само, як і всі інші військові поховання на Ямпільщині. Ми будемо вдячні йому за кожен подарований день. Ми говоритимемо лише слова шани й вдячності. Наші хлопці сьогодні не зважають на пропаганду, на страх, на втому — бо вони знають: Україна буде вільною, незалежною, і тут житимуть ті, кому Господь дарує життя. Нехай усі, хто нині тримає зброю в руках, повернуться живими додому. А там, на Небі, уже повноцінна рота наших хлопців… Над їхніми могилами майорять українські прапори. Вони стоять небесним захистом над нами. Вони загинули за наше завтра і стали нашою незламністю. Завдяки таким Героям Україна ніколи не стане на коліна, — сказав Ямпільський міський голова Сергій Гаджук.

Непросто давались слова побратиму Вадима — Іллі Боді. Це був посмертний монолог біля труни. Остання братська сигарета. Остання розмова, в якій прозвучало все: і цілі, з якими йшов на війну, і його позиція, і братська дружба, і любов, що проростає навіть серед вибухів. Це була сповідь — про справжнє військове братерство, яке не вмирає.
– Ми стояли і будемо стояти за Україну, – сказав Ілля.

Духовне слово у цю важку хвилину виголосив отець Богдан. Його слова торкнулися кожного серця. Він дав присутнім сили, закликав берегти пам’ять і згадувати в молитві кожного воїна, чий подвиг освятив українську землю.
– Українська церква в Ямполі на службах згадує поіменно полеглих — тих, чиї імена вписано кров’ю в історію свободи, – сказав священник.

Це коротке життя було наповнене великим змістом: добровільна служба, бойові завдання, побратими, одруження, надії на мирне майбутнє. Але війна обриває нитку життя так жорстоко й несправедливо…
Нам боляче. Нам нестерпно втрачати таких, як ти, Вадиме. Але ми вдячні до глибини душі. Усім серцем схиляємося перед Твоїм подвигом. Твоє ім’я — у списку вічних. У серцях дружини, побратимів, рідних і земляків — пам’ять про тебе ніколи не згасне.
Йому не судилося зустріти свій 25-й день народження. Навіки залишиться 24-річним. Хай добра, світла згадка про сміливого юнака, сильного воїна, залишається з нами назавжди. Низький уклін тобі, воїне. Герої не вмирають!

“ЯВ” висловлюють щирі та сердечні співчуття рідним, бойовим побратимам, усім, хто знав і любив Вадима. Вічна пам’ять тобі, ВОЇНЕ!