Історія видатної української художниці Катерини Білокур, яка народилася у 1900 році в скромному селі Богданівка на Полтавщині, є яскравим свідченням незламності духу та неймовірного таланту. З дитинства вона відчувала непереборний потяг до малювання, проте у тогочасному бідному селянському середовищі такий хист вважався скоріше примхою, ніж даром. Трагічною є і доля її освіти – дівчину навіть не допустили до сільської школи, що лише посилювало її самотність у прагненні до мистецтва.

Суспільне неприйняття та незгода

Життя Катерини Білокур було тісно пов’язане із замкненим сільським середовищем, де будь-які прагнення, що виходили за межі побутових потреб, сприймалися з підозрою або відвертим неприйняттям. Її родина, що дотримувалася суворих патріархальних уявлень, вважала, що місце дівчини – на полі, у господарстві, за шиттям та приготуванням їжі. Малювання ж квітів на шматках полотна чи клаптиках тканини здавалося їм марною тратою часу та ресурсів. Батько категорично забороняв Катерині малювати, називаючи це “дурощами”, тоді як мати часто сварила її за те, що вона “витрачала їжу” на фарби. Катерина Білокур змушена була використовувати природні барвники, видобуті, наприклад, з буряка чи маку, що свідчило про її винахідливість та непереборну жагу до творчості.

Село загалом ставилося до Катерини Білокур як до відлюдькуватої та дивакуватої жінки. Вона так і не вийшла заміж, жила скромно, у хаті, де часто бракувало світла, але попри всі труднощі, присвячувала весь свій вільний час улюбленій справі – живопису. Навіть коли до неї почала приходити перша слава, її творчість не сприймалася серйозно ні земляками, ні тогочасними чиновниками. Відсутність формальної освіти, небажання належати до “творчої номенклатури” та її відмова від панівного на той час “соцреалізму” зробили Катерину Білокур своєрідною “чужинкою” у світі офіційного мистецтва.

Лист, що змінив усе: перший прорив

Переломний момент у житті Катерини Білокур настав у 1939 році. Почувши по радіо виступ улюбленої співачки Оксани Петрусенко, художниця наважилася написати їй листа. До конверта вона дбайливо вклала невелику акварель із зображенням калини. Цей, здавалося б, простий жест був не лише емоційним поривом, а й відчайдушним кроком людини, яка прагнула знайти хоча б якесь визнання у тих, хто її надихав. Цей вчинок Катерини Білокур продемонстрував її безмежну віру у власне покликання.

Картина Катерини Білокур (фото з архіву галереї)

Оксана Петрусенко була глибоко вражена талантом, що відчувався у малюнку Катерини Білокур. Лист потрапив до відомих митців у Києві, серед яких був Іван Гончар та представники Спілки художників. Саме завдяки цьому з’явилася унікальна можливість для Катерини Білокур уперше представити свої роботи широкій публіці. Вперше про неї заговорили не як про “дивну жінку з села”, а як про самобутню художницю з винятковим баченням природи та квітів, що стали її візитною карткою. У 1940 році її картини успішно експонувалися на обласній виставці в Полтаві, а потім – і в Києві. Це був початок її повільного, але впевненого входження у великий світ мистецтва.

Світове визнання та захоплення Пікассо

Найбільш гучне міжнародне визнання Катерина Білокур отримала у 1954 році. Саме тоді її унікальні роботи були представлені на Міжнародній виставці народного мистецтва у Франції. Вибір її творів був абсолютно виправданим, адже її квіткові композиції вражали своєю досконалістю та майстерністю, викликаючи справжнє захоплення навіть у світових майстрів живопису.

Особливу увагу на цій виставці картини Катерини Білокур привернули завдяки геніальному Пабло Пікассо. Після того, як він ознайомився з її творчістю, він виголосив фразу, яка назавжди увійшла в історію мистецтва і стала крилатою: “Якби у нас була така художниця, ми б змусили весь світ говорити про неї”. Цей епізод став символом того, наскільки сильно іноді можна недооцінити справжнього генія на його рідній землі, у той час як світ вже був готовий його обожнювати. Це підкреслює велич Катерини Білокур як художника.

Натюрморт Катерини Білокур (фото з архіву галереї)

Відсутність Парижа та трагічний фінал

На жаль, міжнародне визнання Катерини Білокур залишалося здебільшого формальним. Художниці так і не дозволили особисто відвідати Париж, її не включили до складу делегації, яка представляла Україну. Навіть факт захоплення її творчістю з боку такого світового метра як Пікассо, на батьківщині сприйняли доволі прохолодно та без належного ентузіазму. Адже для офіційної системи вона залишалася лише “самоуком із села”, а не “правильною” радянською художницею, що відповідала всім канонам. Ця несправедливість супроводжувала Катерину Білокур протягом усього її життя.

Автопортрет Катерини Білокур (фото з архіву галереї)

Катерина Білокур померла у 1961 році, так і не маючи сім’ї, значних статків чи повноцінного, щирого визнання за життя. Лише згодом, після її смерті, її ім’я зайняло гідне місце серед найвизначніших українських мисткинь 20 століття, а її дивовижні роботи були включені до колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва. Історія Катерини Білокур є гірким нагадуванням про те, як часто справжні генії залишаються недооціненими у свій час, а їхня велич усвідомлюється лише наступними поколіннями. Її спадщина продовжує надихати та дивувати своєю красою і глибиною.