Розташоване на мальовничій Чернігівщині, село Гапішківка колись було сповнене життя. Згадки про минуле цього населеного пункту змушують задуматися про швидкоплинність часу та виклики, з якими стикаються багато віддалених українських сіл. Ще донедавна в Гапішківці проживало близько двохсот осіб, які утворювали згуртовану громаду. Тут функціонували школа, де діти здобували знання, магазин, що забезпечував місцевих жителів усім необхідним, а також було сорок п’ять повноцінних дворів, де вирувало повсякденне життя. Нині ж від колишньої величі майже нічого не залишилося. Село Гапішківка перетворилося на примарне свідчення минулого, з єдиним постійним мешканцем, який зберігає пам’ять про те, якою була ця земля.

Причини такого кардинального занепаду села Гапішківка багатогранні, але одними з найголовніших є постійні підтоплення. Річка, що тече поблизу, регулярно виходить з берегів, затоплюючи житлові будинки та присадибні ділянки. Це робить життя в Гапішківці надзвичайно складним і непередбачуваним. Повторювані повені не лише завдавали значних матеріальних збитків, а й викликали відчуття безвихідності серед мешканців, змушуючи їх шукати кращої долі в інших місцях. Крім того, значна віддаленість села Гапішківка від основної інфраструктури відіграла ключову роль у його депопуляції. Відсутність належного транспортного сполучення, віддаленість медичних та освітніх закладів, а також обмежений доступ до базових послуг стали непереборними перешкодами для багатьох родин. Молодь, прагнучи кращих перспектив, залишала Гапішківку, шукаючи можливостей у містах або більш розвинених населених пунктах.

Сьогодні в селі Гапішківка залишилися лише церква, яка гордо стоїть на пагорбі, слугуючи мовчазним свідком минулого, старе кладовище, де спочивають покоління місцевих жителів, та кілька покинутих хат. Ці споруди, що колись були серцем активного життя, тепер стоять пусткою, нагадуючи про те, що тут колись жили люди. Історія Гапішківки – це не просто розповідь про одне село, а типовий приклад тенденції до зникнення малих сіл в Україні. Ця ситуація підкреслює нагальну потребу в розробці ефективних програм підтримки сільських громад, які могли б допомогти зупинити або хоча б уповільнити процес депопуляції.

Емоційна складова цієї історії є надзвичайно важливою. Колишні жительки Гапішківки, які ділилися своїми спогадами, розповідали про те, як важко було залишати рідні домівки, з якими були пов’язані дитинство, юність та все життя. Їхні розповіді про зникнення Гапішківки наповнені сумом, але водночас і теплом спогадів про щасливі часи. Ці особисті історії додають глибини розумінню того, що за статистичними даними про депопуляцію стоять долі реальних людей та їхні життєві драми. Село Гапішківка, незважаючи на свій теперішній стан, залишається важливою частиною культурного ландшафту Чернігівщини, що потребує уваги та осмислення. Її доля – це дзеркало для багатьох інших сіл, які стикаються з подібними викликами, і нагадування про необхідність збереження унікальних місцевих громад. Історію Гапішківки варто пам’ятати, щоб не повторювати подібних помилок у майбутньому.