Сьогодні ми вшановуємо пам’ять преподобного Григорія, іконописця, який завершив своє земне життя у далекому 1105 році. Відомо, що він був художником і звершував подвиг у Києво-Печерському монастирі, товаришував з ченцем Аліпієм. Григорій та Аліпій спостерігали за тодішньою роботою іконописців із Греції, які розписували храм Успіння Пресвятої Богородиці, і вчились візантійській художній майстерності. А пізніше й самі написали багато ікон, що прикрасили храми Печерського монастиря і поширювались по всій Русі.

Преподобних Аліпія і Григорія вважають основоположниками Київської школи іконопису, яка бере свій початок ще з тих далеких часів, з кінця ХІ – початку ХІІ століття. Перші ікони в Київську державу були привезені з Візантії та Болгарії, але тогочасні місцеві майстри швидко опанували науку іконопису.

Загалом першим написаним на наших землях образом другої половини ХI століття вважається ікона святого Димитрія Солунського. Вона створена на замовлення великого київського князя Ізяслава Ярославича, коли він обороняв своє право на великокнязівський престол – тож на іконі святий був зображений з напівоголеним мечем, символом вручення влади.

Які ж ще київські ікони тих часів нам відомі? Одразу зауважимо: здебільшого давні українські святині в різні часи були привласнені росіянами, переназвані і нині знаходяться на території Московії. Так було, наприклад, з давньою іконою «Богоматір Велика Панагія» (або «Ярославська Оранта»), яка датується ХII століттям. Це ікона великих розмірів (193,2 × 120,5 см), нині є власністю Третьяковської галереї: у XVI столітті війська Івана Лютого викрали її з пограбованого Новгорода, де в ХІ столітті князь Ярослав Мудрий мав свій двір (т. зв. Ярославове дворище).

Схожа історія ікони ХII ст. «Благовіщення» (нині «Устюзьке Благовіщення»), це теж була робота Київської школи іконопису. На ній зображена Пречиста Діва Марія з веретеном та червоною ниткою, яка тягнеться до Ісуса в Її лоні. Якщо ми згадаємо мозаїчне зображення «Благовіщення» на стовпі біля вівтаря Софії Київської, то там Марія теж тримає веретено й червону нитку – це нитка життя. Цю ікону теж свого часу вивезли до Москви, де її дотепер зберігають в Архангельському соборі і вважають «надбанням росії».

Ще одна давня київська святиня, Вишгородська ікона Божої Матері «Ніжність», нині зветься «Владімірською» і теж перебуває в Москві. Про неї детальніше ми вже писали: bit.ly/3QM1rTW.

Традиційна українська ікона писалася здебільшого на липовій дошці, іноді – на дубовій. Для фарб використовували натуральні матеріали, зазвичай пігменти з природного каміння, різних порід глини, навіть сажі. Кожен колір на іконі має свій символ. Кольори української ікони виразні та незатемнені. Яскравість – головна ознака наших ікон.

Надзвичайно важливо було передати тони Неба, яке на іконі символізує близькість до Бога, духовне просвітлення. Тому іконописці використовували безліч відповідних для цього фарб – і блакитних, і голубих, і синіх. Дослідники вказують, що розрізняли, зокрема, «колір зоряної ночі», «сяйво тверді», «блідий захід», «бірюзовий яскравий» та багато інших тонів.

Крім того, синій вважався кольором Богоматері, і найчастіше Її зображали в ризах саме цього відтінку. Золото в символіці іконопису є знаком Божественного світла, воно має і важливе смислове значення божественної слави, достоїнства. Білий – відображення Божественного сяйва. В білому одязі можна побачити праведників, ангелів і немовлят. Коричневий – нагадування про прах, людську природу, яка «із землі вийшла і в землю повернеться». Чорний – відсутність Божого світла, символ скорботи, хаосу, смерті, зла, пекла, посланців сатани, Страшний суд. Цікаво, що на іконах ніколи не використовувався сірий колір. Оскільки в ньому змішані біла й чорна фарби, тому іконописець сприймав цей відтінок як неясність, порожнечу, небуття, яким немає місця на образі.

Загалом, всі ікони, написані давніми київськими майстрами, відрізняються теплотою, ніжністю. Наші іконописці створювали не відсторонені символічні картини, а образи, пройняті любов’ю та людськістю. Шануймо власну історію!

#Церква_з_тобою