Пуківський округ — це не просто адміністративна одиниця. Це — ландшафт духу. Село Чесники зберігає мовчазного свідка поколінь — церкву Вознесіння Господнього, мов кам’яну молитву серед зелені. Вона бачила народження, прощання, втрати й відродження надії. Її контрфорси — не просто архітектурні деталі, а символ витривалості й внутрішньої сили, якої сьогодні ми усі так потребуємо. А напівзруйнований іконостас — нагадування: святиню української душі можна зберегти, якщо діяти разом.

Неподалік, на захід від Пукова, височіє ботанічна пам’ятка національного значення — Чортова Гора. Вона живе не лише травами — а сенсами. Її рідкісні рослини, занесені до Червоної книги, — це метафора нашого народу: рідкісного, вразливого, але стійкого й незламного. Як гора потребує охорони, так і ми маємо плекати своє коріння, свою сутність.

Та й сама земля пам’ятає війну. Пам’ятний хрест Роману Шухевичу вказує на місце, де головний командир УПА перезимував у 1945–1946 роках. Тут він тримався в найважчі моменти й не втрачав віри в незалежність. Із цієї хати струменіла воля — так само, як сьогодні вона лунає з окопів, де наші воїни — вихідці з цих країв — боронять країну.

Саме тому 6 липня у Чесниках не просто звучали пісні. Це був момент єдності. Кожна вишиванка пульсувала любов’ю до рідного, кожен рушник — мов полотно долі. Сцена перетворилася на молитву, ярмарок — на акт жертовності, а сльоза на очах — на прояв віри. У цей день Пуків і Чесники говорили не лише про себе, а від імені всієї України: ми — є. Ми живемо, тримаємось і не здаємось.

Тутешні люди не зламались — стали сильнішими. Кожна пісня того дня була молитвою за наших захисників. Аматори з усіх куточків округу щиро ділилися найціннішим — своїм серцем. У танцях, словах, піснях звучала пам’ять про минуле, біль сьогодення та промінь майбутнього. Благодійний ярмарок зібрав кошти для ЗСУ — і це не просто підтримка, а свідомий крок, який доводить: навіть через пісню можна наближати Перемогу.

Бо культура — броня для української душі. Коріння, яке тримає, коли світ хитається. Коли торкаєшся його, починаєш розуміти: Україна — не лише територія. Це — тиша храмів, подих вітру над полем, де колись ішов повстанець, і дитячий голос, що співає сьогодні на сільській сцені, а завтра – передасть традицію новому поколінню.

Добре, що існують такі ініціативи, як «Моє село — краплинка України». Адже саме в цих «краплинках» — океан нашої нації. У сільських заходах — справжня Україна: не телевізійна, не глянцева, а жива, щира, спрагла до правди, справедливості й миру.

ФОТО – Ореста Третяка.