ЗІ СЛЬОЗАМИ НА ОЧАХ ТА БОЛЕМ У ДУШІ
35 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це був перший потужний крок до незалежності, що визначив майбутнє нашої держави. Саме тоді Україна офіційно заявила про свою волю мати власну Конституцію, армію, фінансову систему, міжнародні зв’язки, тобто бути вільною, демократичною, суверенною країною. Цей день став початком нашого шляху до незалежності. І початком боротьби. Боротьби, яка триває досі — у втратах, у вірі, в єдності.
Пам’ять про наших Захисників нерозривно пов’язана з історією українського державотворення. Бо державність — це не лише слово в документі. Це — життя, віддане за те, щоб ми могли говорити: “Ми — українці. Ми — вільні. Ми — сильні.”
Сьогодні наша громада вкотре згуртувалася біля пам’ятника Герою України Юрію Вербицькому, всьому воїнству Небесної Сотні та патріотам, що загинули у Вітчизняній війні з росією, біля Меморіалу на честь жителів Золочівської громади, які загинули в боротьбі з московськими загарбниками, де відбулося урочисте відкриття ще однієї пам’ятної стели, яка назавжди збереже ім’я нашого воїна-героя — Богдана Герасименка.
Його ім’я поруч з іменами інших мужніх синів нашої громади, які стали на захист України і віддали за неї найцінніше — життя. Зі сльозами на очах та болем у душі ми схиляємо голови перед усіма воїнами, які, на жаль, повернулися додому на щиті. Перед кожним, хто тримав небо над нами на Майдані Незалежності, на Сході, під Бахмутом, під Херсоном, у Києві, Маріуполі, Ізюмі, Авдіївці, біля Зміїного острова та в кожному куточку нашої святої землі. Перед усіма, хто йшов у бій за майбутнє наших дітей. Перед тими, кого ми більше ніколи не побачимо, але кого завжди відчуватимемо в кожному подиху вільної України.