29 липня 2025 року, 1252-га доба повномасштабної війни, стала днем, коли спогади про ранок вторгнення знову наповнили серця українців. Той ранок, коли російські війська розпочали вторгнення, зупинив час для багатьох, здавалося, що звичний світ розлетівся на друзки. Прокинувшись в іншій, жорстокій та невизначеній реальності, український народ продемонстрував неймовірну стійкість. Попри страх та шок, українці не скорилися. Кожен став на захист по-своєму: хтось зі зброєю в руках, хтось з молитвою, хтось надаючи допомогу їжею чи турботою. Вже в перші години та дні війни стало зрозуміло: наша найвища сила — в єдності та взаємодопомозі. Війна, хоч і зупинила плин часу, але не змогла зламати нашу віру в майбутнє. Ми навчилися жити поруч із тривогою, оплакувати втрати та щоденно переживати новини з фронту. Проте, кожен день — це боротьба. Боротьба за наших дітей, за рідний дім, за нашу землю. Ми боремося за перемогу, яка, безсумнівно, настане. Тому що ми — українці. Ми стоїмо, і ми вистоїмо. Ця незламність духу є ключовою у протистоянні агресії. Кожен акт спротиву, від найменшого до найбільшого, складає мозаїку нашої спільної перемоги. Майбутнє України залежить від нашої витримки та єдності сьогодні. Ми пам’ятаємо кожного, хто віддав життя за свободу, і ця пам’ять надихає нас на подальшу боротьбу.