Сьогодні відбулася перша особиста зустріч у рамках роботи над Книгою пам’яті.
Я провела майже три години поруч із мешканкою Кегичівки — Аллою Куйко, мамою старшого сина, Юрія Куйка, який загинув у цій війні.

Ми говорили довго… і в якийсь момент я зрозуміла, що час перестав існувати. Переді мною сиділа жінка з очима, які я не забуду ніколи. Очі, наповнені безмежним болем, але водночас — незламною силою матері.

Вона нервово перебирала руками, ніби намагаючись утримати нитку спогадів і не розсипатися на дрібні осколки. А я… я сиділа у ступорі. Бо як уявити, скільки болю може вмістити одне тендітне материнське серце? Як витримати втрату, коли світ зупинився саме для тебе?

Я пообіцяла собі і їй, що зроблю все можливе, аби історія Юрія — така, якою її розповіла мама — зайняла гідне місце на сторінках Книги пам’яті. Щоб її слова і його життя не розчинилися в тиші.

І є одна фраза, яка назавжди закарбується в моїй пам’яті. Алла сказала:
“Він ціною свого життя дав мені достойну старість.”

Це не просто слова. Це — правда війни, яку ми повинні чути. Це — голос матерів, які втратили найдорожче, але зберегли гідність і силу, щоб свідчити.

Ми не маємо права забути.