Часто запитують, чому я не медійний і не роздаю інтерв’ю. Відповім усім одразу тут. Я працюю щодня з першого дня війни.

Міська рада уже перетворилася на гуманітарний склад і прихисток для внутрішньо переміщених осіб. У коридорах міської ради частіше можна зустріти наших працівників з пакетами продуктових наборів, які вони формують переселенцям, аніж з документами.

Знаєте, війна навіть змінює запахи. Наприклад, міська рада нині пахне цибулею та картоплею. Щодня ми привозимо гуманітарну допомогу. І щодня з раннього ранку під будівлею стоїть черга з внутрішньо переміщених осіб. Їм потрібна не лише матеріальна допомога, а й добре слово. І ми допомагаємо.

Сьогодні я спілкувався з нашими переселенцями, вони всі наші громадяни, всі українці і ми допоможемо кожному.

Чи бачу я закиди диванних експертів і критиків? Так, бачу. Ту хвилину, коли читаю їхні вкиди, я розчаровуюся і сумую. Але це лише хвилина. У мене немає більше часу, щоб думати про це.

Я забуваю про всіх, хто намагається розігнати зраду, і йду працювати. Зазначу лише одне: спільне горе повинно об’єднати полтавців. А суб’єктивне тавро зрадника і недостатнього патріота вішають люди, яких поглинула ненависть. На мою думку, ненависть – це шлях в нікуди.
Давайте разом вирішувати ті проблеми, яких зазнала вся Україна. І у цей складний час давайте лишатися людьми. Все буде Україна!