ЖИТТЯ І ВІЙСЬКОВИЙ ШЛЯХ ЗАГИБЛОГО СТАРШОГО БОЙОВОГО МЕДИКА ЛЕОНІДА ІВЧУКА ІЗ ЗАБОЛОТТЯ
3 серпня плакало Заболоття, прощалося зі своїм Героєм. Плакали всі, хто знав, поважав, кому за життя допоміг добрий і безкорисливий, жертовний і безвідмовний односельчанин, військовослужбовець ЗСУ, молодший сержант Леонід Володимирович ІВЧУК із позивним «Док». Востаннє цілували бездиханне тіло рідні, «Вічну пам’ять» співали хористи і священники Заболоттівського благочиння. Востаннє в земному житті лунали постріли військового салюту.
Історія цього мужнього чоловіка розпочалася 12 серпня 1987 року, коли він з волі Божої з’явився на світ. Невідомо, коли, але з волі біологічних батьків опинився в дитячому будинку. Та знайшлися люди, серця яких горіли дитячим щебетом. Це сім’я Володимира Івановича та Світлани Іванівни Івчуків. У віці трьох років вони забрали маленького Льончика у свою родину і виховали його, випестили рідною дитиною, своєю кровинкою, хоч по крові були не рідними.
СИН ВИРІС НА ВІЙСЬКОВОМУ ПЛАЦУ
Сьогодні Світлану Іванівну знають як лікаря-ендокринолога Ратнівської ЦРЛ, а її покійного чоловіка як військового лікаря – підполковника медичної служби. Наприкінці уже далеких вісімдесятих років вони жили у Коростені на Житомирщині, згодом – у Німеччині, де Володимир Іванович ніс службу. Дружина в усьому його підтримувала і була поряд. Разом переживали радощі і біди, які припадали на їхню сім’ю. Бог не послав їм своїх дітей. І коли молода жінка була у повному відчаї, чоловік твердо вирішив і заспокоїв: «Ми когось виховаємо!». Без вагань та сумнівів оформили документи і невдовзі у їхній сім’ї з’явився добрий і щирий хлопчик Леонід.
– Він виріс у нас на військовому плацу, – розповідає Світлана Іванівна. – Ми поміняли декілька шкіл, бо постійно переїжджали за чоловіком. Він був з нами у Німеччині. У 1991 році приїхали в Україну. Чоловіка перевели на службу в Баку (Азербайджан). Ми приїхали в Україну навесні, а в серпні мали їхати до нього, щоб жити разом на березі Каспійського моря в Азербайджані. Йому мали дати житло, він на нас чекав.
Але в серпні 1991 року розпався Радянський Союз. В Азербайджані почалося загострення на тлі військового конфлікту у Нагірному Карабаху. Володимир Іванович був командиром медичної роти, ніс відповідальність за майно, і доки його не здав, повернутися до сім’ї не міг. Паралельно надходили пропозиції залишитися у армії Азербайджану, яка саме формувалася. Проте ці пропозиції він різко відкинув, бо хотів бути корисний Україні. Після тривалої міністерської процедури пошуку місця для офіцера-медика, Володимир Івчук з сім’єю опинився на Хмельниччині, звідки був родом, у Ізяславі. Його направили на нижчу посаду, ніж він мав би обіймати. Поселили в офіцерський гуртожиток. Насправді це була пристосована казарма.
– Діти наші в коридорі виховувалися, – пригадує буремні дев’яності роки Світлана Івчук. – Я з садочка його забирала, увечері усі діти з гуртожитка виносили свої іграшки у загальний коридор і там гралися. Тому він виріс у спартанських умовах. Я весь час працювала. Лікарня була далеко. Були чергування і ніхто не зважав на те, що ми обоє працюємо, а за дитиною немає кому наглянути.
З трепетом у душі мама пригадує, як п’ятирічний Льоньчик з друзями приїхав велосипедом провідати її на роботі. Її покликали на приймальне відділення. Прийшла, а там син ще з двома хлопчиками стоїть. Вжахнулася від думки, що діти з казарми з окраїни міста перейшли через залізничний вокзал, через площу, понад ринком, вийшли на центральну вилицю і через все місто велосипедами приїхали у другий кінець до лікарні – подолали відстань у чотири кілометри. Мама мала би розгніватися на сина за таке самоуправство, а він вийняв із-за спини булочку зі словами: «Мамо, я Тобі булочку привіз!»
Тато постійно був на роботі. Ішов вранці, коли син ще спав, а приходив, коли він уже спав. Але й батька провідувати Леонід теж бігав, обідав разом із солдатами, казав, що котлети там були найсмачніші. Хворі солдати були для нього братами. Він з ними спілкувався. Володимир Івчук керував медичною ротою, потім був начмедом бригади, тож Льоня знав усіх офіцерів і рядових солдатів, кого там лікували. Яблука їм носив, випічку з дому приносив. А коли після чотирьох років життя в гуртожитку їм виділили частину приміщення дитячого садка під квартиру, возив їсти майстрам, хоч сам був першокласником. Часи були важкі, зарплати платили натуральним продуктом – макаронами, цукром, іншим. Будівництво давалося вкрай важко. Вселилися в недобудовану квартиру, але Леонід пишався тим, що в них було власне житло, а не кімната в казармі.
З маленького він був дуже жертовним. Мама пригадує:
– Відправлю його в магазин, напишу на папірці, що треба (тоді треба було чітко планувати, щоб вижити). Розраховую, що здача буде. Він піде в магазин, а приносить лише кілька копійок здачі. А там біля ринку багато нужденних було. Питаю в нього, де здача, а він каже: «Роздав бідним». Я йому кажу, що ті цигани, що там сидять, краще за нас харчуються, а він каже: «Мам, там діти були! Я дітям давав». Оце в нього було з дитинства. Він дуже чуттєвий був. Що в нього є, роздасть, віддасть – і таким залишився й у дорослому віці. У мене з ним був дуже сильний емоційний зв’язок. Він готовий був віддати останнє, особливо, якщо це стосувалося рідних. На батька дивився, як на флагмана життя. Він виріс схожий на нього в манері говорити. Але як і у всіх людей, в нього були свої промахи, свої помилки. Він був максималістом.
Коли Леонід був у 7 класі, довелося переїхати на Львівщину. Там, у селищі Шкло, був військовий лікувально-оздоровчий комплекс. Володимира Івчука призначили його директором. Йому було дуже непросто. Його попередника засудили за кримінальний злочин. Він важко переживав те, як руйнувалася армія. Син потрапив у школу, де 800 дітей. Усі його сприймали, як «золоту» молодь, бо він був сином військових. Однолітки користувалися його жертовністю. Леонід нікому нічого не шкодував, докладав до покупок новим друзям, позичав і не чекав, що гроші віддадуть. Так, жили трохи краще за інших, але лише тому, що важко працювали і знали ціну грошам, не тратили їх абияк, а кожну копійку цінували. З часом оздоровчий комплекс перевели на госпрозрахунок. Володимир Івчук подбав про те, щоб юридично захистити персонал закладу. Комплекс почав набирати популярності. Коли заклад став фінансово вигідним, його захотів приватизувати сумнівний бізнес. Директор зайняв позицію, що він цього не дозволить, тож згодом звільнився. 15 років тому родина Івчуків переїхала у Заболоття – на батьківщину Світлани Іванівни. У своєму будинку прожили разом тільки 7 років, як чоловік раптово помер від інфаркту. Уже 8 років минуло з тих пір, як Володимир Івчук відійшов до Господа.
– Мій чоловік був дуже жертовним. Він робив усе ціною свого людського магнетизму. Помер у 59 років, але я прожила щасливе життя. Іноді людині не дається десятої долі того, що я прокрокувала поруч з таким чоловіком. Я була за ним. Так, мені було важко у побутових умовах, але заради нього я була готова їхати на кінець світу. Леонід зростав у такій атмосфері, коли чоловік поважав свою дружину і цьому навчився у батька. Володимир мене за все життя жодного разу дурною не назвав, хоча у мене були теж помилки, як у всіх людей. Іноді була безсилою – він тримав мене на плаву, де можна було здатися п’ять разів. І я за це йому вдячна, що він зумів мене зберегти сильною. Вісім років уже немає чоловіка. Та син підставив своє плече мені. Після закінчення Львівського університету фізичного виховання їздив у Польщу, у Прибалтику на заробітки.
НА ВІЙНУ ПІШОВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ
Війна застала Леоніда в Заболотті. Перший тиждень він ходив разом з односельчанами насипати пісок у мішки та будувати найпростіші укріплення. Але приходив щодня додому і казав, що піде на війну. Мама переконувала, що не треба спішити, що стане на захист країни тут, бо з боку Білорусі є загроза. Одного вечора повідомив, що вже склав рюкзак і йому треба лише, щоб мама підвезла до військкомату, коли вранці їхатиме на роботу.
– Я стала казати, що йому не можна воювати, він був обмежено придатним. У нього з дитинства були серйозні проблеми з кістковою тканиною, а з хребтом особливо. Той діагноз крокував із нами по життю, але інвалідності ми не оформляли. Я просила: «Ти не забув, що в тебе проблеми зі здоров’ям?» А він відповів: «Мамо, вони припруться сюди. Туди більше військ іде. Там треба зупинити. А якщо тут наступатимуть, забирай діда і втікай світ за очі (мама моя померла за рік до війни, ми тільки з батьком залишилися). Я завтра з тобою їду! Тато не сидів би осторонь»! 1 березня я вже його повезла. Біля військкомату попросила, що зайду із ним, скажу колегам з комісії, що це мій син, а він каже: «Для чого? Я ж не «відкосити»! Я ж не казатиму їм, що в мене щось болить! Вони картку не дивитимуться! Їдь на роботу! Я додому на ніч не повертатимуся! Втиснуся в транспорт, який сьогодні їхатиме»! Ми посміхнулися один до одного і розійшлися.
Уже з автобуса зателефонував мамі і сказав, що працівники військкомату, які їх супроводжують до навчального центру, повідомили, що їм за службу будуть платити зарплату. Був радий, що не проситиме в матері грошей на форму та обладунки. Він ішов воювати справжнім добровольцем. Гроші на той момент його зовсім не цікавили, тому і зрадів приємній новині.
Ще в навчальному центрі бійці почали хворіти на ковідну інфекцію. Медиків у достатній кількості не було. Він хотів бути корисним. Телефонував мамі, розповідав, що з хворими, і надавав їм допомогу. Він вмів тиск міряти, ін’єкції робити, і командування це помітило. Його призначили бойовим медиком. І коли їхній підрозділ відправляли в зону бойових дій, разом з матір’ю склав список необхідних медикаментів і закупив їх за гроші, які зібрали мама, тітка і двоюрідний брат. Вісім місяців Леонід служив на Авдіївському напрямку. Мама весь цей час турбувалася, хвилювалася, а паралельно працювала лікарем і доглядала старого батька. Почала збирати гроші для придбання тепловізора для підрозділу, в якому служив син, а закінчилося тим, що з робочого місця її забрали в реанімацію з інсультом. Леонідові через такі форс-мажорні обставини дали відстрочку на півроку.
– Три місяці я відновлювалася після хвороби, – ділиться подробицями мама. – Весь цей час Леонід був поруч. Він доглядав мене і мого батька. А коли почув, що я збираюся вийти знову на роботу, сказав, що повернеться на війну, бо йому туди треба, бо не всі можуть там бути і робити таку роботу, як він робив. У січні 2023 року ми поховали діда, а в червні син пішов знову на війну і зразу на «нуль». Служив три доби через три, а бувало, і дев’ять через три. Став старшим бойовим медиком. Ризикував життям щоразу, коли отримував повідомлення по рації, що є поранений. Без прикриття по мінному полі на квадроциклі їхав забирати поранених і вбитих, щоб доставити їх до евакуаційної машини. На нього давно полювали, бо робив роботу якісно і безстрашно. Завжди повертався за вбитими.
Мама пригадує, як одного разу у Леоніда зламався «квадрик». Він з водієм уночі залишився серед поля без транспорту. Але пораненого не залишили, притягнули на собі до евакуаційного автомобіля. Після цього знесилений впав і лежав. Часто після завдання спускався в бліндаж, а побратими казали, який він смердючий. Іншого бути не могло, бо витягував поранених, вбитих та на собі приносив і багнюку, і слину, і кров, і рвоту. Не ображався на це, тільки просив допомогти переодягнутися. І так кожного чергування.
Перед виходом на позицію ретельно пакував валізи (одну ту, що вимагалася за протоколом, іншу – свою, з необхідними для реанімаційних заходів додатковими медикаментами), перевіряв усіх бійців, які йшли на завдання. Був прискіпливий до того, щоб хлопці поповнили вчасно свої запаси у рюкзаках. Не раз виручав побратимів на сусідніх позиціях, бо всі знали, що в нього все з собою є.
ЗАГИБЕЛЬ МЕДИКА Й ОСТАННЯ ДОРОГА ДОДОМУ
Світлана Івчук чекала сина у відпустку, тому що12 серпня мав святкувати день народження. На 6 серпня в нього вже був придбаний квиток на потяг додому. Він мав відчергувати крайній вихід, відіспатися і їхати додому. Кожного разу, коли виходив з позиції, обов’язково писав мамі бодай кілька слів: «Все ок. Я на базі. Миюся і падаю»! У ніч на 31 липня смс від матері Леонід не прочитав. Вона гнала від себе тривожні думки і чекала. Писала нові смс і стирала, знову писала і знову стирала, а відповіді все не було. Так у тривозі пережила 31 липня, так без сну прочекала ніч на 1 серпня.
– Прийшла на роботу. Опанувати себе було важко. О пів на дванадцяту до мене в кабінет зайшло керівництво лікарні, голова нашої громади і представник з військкомату. Поклали на стіл якусь довідку з синьою печаткою. Я підняла очі, сказала, що це не до мене. Почала плакати. Сказали прочитати повідомлення. А там написано, що на кордоні Луганської і Харківської областей Льоня загинув. Я думала, що це помилка. Вони сказали, що завтра у Ковель на впізнання. Я не вірила…
Вранці 2 серпня Світлана Іванівна з сестрою і племінником разом з представниками військкомату вже чекали під моргом у Ковелі. Чорну хустку жінка вперто не брала до рук. Налаштувалася, що побачить тіло якогось іншого бійця, шукатиме сина серед живих. З автомобіля «На щиті» вивантажили тіло чоловіка в чорному пакеті. Приїхала поліція. Рідних попросили зайти. А далі був шок, бо остання надія матері розбилася об жахливу реальність. Все-таки це був він – її єдиний, найдорожчий у світі Леонід! Він видався їй тоді маленьким хлопчиком, якого тримала на руках і пригортала до грудей, і водночас великим, сильним чоловіком, за плечима у якого сотні врятованих життів побратимів. Плакала, припадала до дитини і голосила, як же так могло статися, що він усім допомагав, а йому ніхто не зміг допомогти?!
Леонід Івчук був відповідальним до останнього свого подиху. Матері розповіли, що 30 липня вони весь день збирали поранених. Усіх врятували, надали допомогу. Залишилися вбиті. Опівночі їх поміняла вже друга зміна. Ті хлопці мали вийти забирати вбитих. Але Леонід ніколи не залишав тих, хто загинув на його чергуванні. «Док» завжди казав, що до ранку ждати не можна, бо може противник зайняти територію. Кацапи знали, що він повернеться за вбитими. Вони його ждали. Спочатку підбили з дрона, і одразу почався мінометний обстріл. Водія важко поранило в голову. А в Леоніда були відкриті переломи обох стегон. Попри больовий шок, він сам собі вколов обезболююче і наклав турнікети, щоб не стекти кров’ю. Але осколок зайшов під бронежилет по косій і пробив легеню. На жаль, медична допомога на полі бою за протоколом організована так, що у випадку поранення спину бойового медика дублер не прикриває… Вони їдуть в один кінець… Леонід ще по рації казав, що пити дуже хоче і задихається, просив про допомогу… З поля бою його привіз важко поранений водій, що їхав із ним на завдання.
– Він був відкритою книжкою, – каже мама. – Легко піддавався впливу інших людей. Він контактував із старшими, з малими, з багатими, з бідними, бо ми так жили. Він на цьому вихований. Якось написав: «Мамо, дуже важко! Але знаєш, тато снився. Давно вже я не бачив його. Сидів у бліндажі, закрив очі, і тут тато. Дивиться, посміхається і мовчить. А я кажу йому: «Тату, мені так важко»! А він каже: «Знаю! Я як можу, тебе своїм крилом прикриваю»! Він постійно нам казав: «Те, що я живий, – це твої молитви і захист тата, баби і діда. Я молюся сам, моляться хлопці. Тут всі навчилися молитися. Мені хлопці кажуть: «Док», ти якийсь безсмертний»! Будь-хто може таким бути, якщо в нього є такі ангели на небесах»!
ЗАВЖДИ БУВ ДОБРИМ І ЖЕРТОВНИМ
Люди у Заболотті знали, що Леонід – прийомний син в родині Івчуків. Коли йому виповнилося 22, батьки йому про це сказали. Не знали, якою буде реакція сина, але він спокійно відповів, що це нічого не міняє, що він нікого шукати не буде, бо вони – його єдині і найдорожчі батьки. Знаючи про їх генетичну неспорідненість, люди дивувалися, наскільки він був схожий на батька. Напевно, Бог ці риси малював у ньому, бо вони його надзвичайно любили з усіма перевагами і недоліками. З маленького турбувалися лише про те, щоб виріс людиною. У нього була добра, відкрита душа. Йому не було соромно робити будь-яку роботу. Він мив, переодягав, міняв памперси, годував бабусю і дідуся, які були лежачими, не цурався старості і проблем. Роздавав усе, що міг роздати. Нікому нічого не шкодував. Позичав гроші і не чекав віддачі.
Мама пригадує випадок, як навесні 2023 року, коли був удома у відпустці, зустрів жіночку, що проживає сама. Він з нею поговорив, вона бідкалася, що в неї лучини немає, а нарубати не здужає. Прийшов додому, наколов лучини, пов’язав у пучки і повіз до неї. З війни присилав поштою додому речі, які були не по сезону. Якось зателефонував і сказав знайти «розгрузку» та віддати знайомому, бо йому більше треба, а в нього є ще одна. Мамі до дня народження зробив особливий подарунок:
– Льоня подзвонив мені і каже: «Мамо, я одній дівчині на день народження хочу подарувати картину. Забереш її на новій пошті»? Я приїхала на нову пошту, хлопці її запхали в машину. Вона вперлася в подушку безпеки. Усю дорогу до Заболоття хвилювалася, аби вона не вистрелила десь на ямці. Привезла. Занесла додому. Телефонує: «Мам, дякую, що отримала! Відкрий її, подивися, чи не пошкоджена оправа». Я кажу: «Скажи тій, кому вона належить, хай приїде і забере! Я й так перенервувала, поки її привезла». А він каже: «Відкрий! Той, кому, вона належить, забере її без упаковки». Я ж акуратно обрізую упаковку. Глянула вниз, а там щось таке знайоме. Як розрізала, оніміла: а там вверх ногами я! (Картина була перевернута). Син і сестра одночасно на зв’язку зі мною. Я розчулилася, розплакалася. Думала, що це якась його вигадка, а він для мене такий подарунок підготував! Він виносив цю ідею, попросив мою сестру, щоб вислала фото, замовив картину у знайомого художника, оправу десь із Європи чекали. Цим вчинком хотів продемонструвати, що я для нього щось значу.
Леонід Івчук залишив по собі великий слід на землі. Одруженим не був, але свого часу пов’язав життя з коханою жінкою Ольгою, яка народила йому сина Іллю. Півтора року вони жили разом. Батько брав участь у вихованні сина, але коли Ілля підріс, зізнатися у батьківстві не зміг, бо на той момент із його матір’ю вже не жив. Світлана Іванівна каже, що любить Ольгу і її дітей, як рідних, бо вони були сім’єю її сина, і тому зробить все, щоб вони були щасливими. У 8-річному хлоп’яті тече кров Леоніда. У ньому вона бачить свого сина.
Світлана Івчук мріє зустрітися з побратимами Леоніда, з тими, кого він урятував, і з тими, хто був із ним в останні хвилини його земного життя. Війна стала причиною її безкрайнього горя, але попри власний пекучий біль вона просить Бога, щоб матері, діти яких воюють, дочекалися своїх синів і доньок додому живими, щоб не довелося їм пережити те, через що пройшла вона. І по-материнськи вчить цінувати кожну мить, проведену із рідними, любити найдорожчих людей не за якісь заслуги, а просто через те, що вони є. Любити всякими – добрими і поганими, праведними і грішними, бо усі ми не без гріха. Але найголовніше – бути людьми і не втрачати тієї найціннішої якості, яку Бог заклав у глибині душі людини, – …любові.
…12 серпня у Леоніда мав би бути день народження. На його могилу прийшли рідні, друзі, побратими. Хто на службі, телефонували мамі і щиро дивувалися, що попри велике горе вона не зненавиділа світ, на що Світлана Іванівна стійко відповідала: «Це було б неправильно! Його любили і пам’ятають усі. Я це ціную! За будь-яких обставин треба залишатися людиною»!