29 серпня – це День пам’яті захисників України, полеглих у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Ця дата пов’язана з одним із найтрагічніших епізодів російсько-української війни до повномасштабного вторгнення – виходом українських воїнів з оточення під Іловайськом. Війна, що розпочалася 20 лютого 2014 року, побачила в боях за Іловайськ у серпні того ж року одну з кульмінаційних точок своєї початкової стадії, яка мала серйозний вплив як на українське суспільство, так і на міжнародні відносини.

Вибір дати Дня пам’яті не випадковий. Саме цього дня у 2014 році російські війська розстріляли колони українських військових під час їхнього виходу з оточення під Іловайськом. Наші воїни виявили незламний героїзм та спротив ворогові, проте, на жаль, зазнали великих втрат. Трагічні події розгорталися на соняшникових полях, які вже дозрівали наприкінці серпня. Саме тому соняшник було обрано символом Дня пам’яті захисників України. Соняшник – це не просто нагадування про мужність наших героїв, а й символ життя, яке вони захищали.

На полях із соняшником, у так званому “зеленому коридорі”, під ворожим вогнем полягло 366 українських воїнів. Ще 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти, а 300 опинилися в полоні. Іловайськ – це не лише трагедія, а й яскрава сторінка української незламності, свідчення чину та подвигу українських військових. Навіть попри втрати та обман ворога, наші воїни не здалися, а продовжили прорив із пастки та подальшу боротьбу.

Цей день також нагадує нам про підступність і віроломність російського агресора. Він демонструє, що переговори з терористами та вбивцями несуть не мир, а смертельну небезпеку. Сьогодні весь цивілізований світ усвідомлює, що росіянам довіряти не можна.

У цей День пам’яті ми згадуємо тих, хто загинув в Іловайській трагедії, а також десятки тисяч полеглих від 2014 року в сучасній російсько-українській війні, серед яких багато жінок. Вони ставали на захист української державності, відстоюючи наше право на власну державу та ідентичність. Різні за походженням, віком, освітою, професією – всіх їх об’єднує патріотизм і небайдужість до долі України.

Україна вже понад 11 років веде збройну боротьбу за свою незалежність і територіальну цілісність проти російського агресора. За це ми платимо надзвичайно велику ціну. Хоча триває війна, ми не можемо знати точну кількість загиблих, назвати всіх поіменно чи розповісти всі героїчні чи трагічні історії. Проте українське суспільство докладе максимум зусиль, аби загиблі Герої і Героїні залишилися в нашій пам’яті не як абстрактний образ чи цифра, а отримали належну шану. Наша пам’ять про них має бути живою, світлою і дієвою.

Нині, під час воєнного стану, ми не можемо зібратися на велелюдні мітинги. Проте кожен з нас може прийти до місць поховань і віддати шану, підтримати родини загиблих не лише словом, а й конкретними справами.

Після перемоги ми віднайдемо та плекатимемо нові традиції пам’яті про загиблих Захисників і Захисниць. Ми вже називаємо і продовжуватимемо називати на їхню честь вулиці, висаджувати меморіальні сквери, засновувати іменні стипендії, проводити спортивні, патріотичні та культурно-мистецькі заходи. Вже існують місця пам’яті та меморіальні об’єкти, створюються сектори військових поховань, нові військові меморіали та Національне військове меморіальне кладовище. Пам’ятаємо і будемо пам’ятати.