ЖИТТЯ МИКОЛИ КОЛЯДЮКА – ЦЕ 48 РОКІВ НА ХЛІБОРОБСЬКІЙ НИВІ!
Здається, зовсім недавно спілкувалася з директором ТзОВ «Журавлини» смт Заболоття Миколою Колядюком, а 21 серпня уже минув рік, як він пішов у засвіти. Великий і добрий, з посмішкою на вустах. Навіть коли сердився, то за розгніваною маскою на обличчі все одно були нотки посмішки. Прямолінійний і щирий! Кожне слово на вагу золота! Зопалу слів на вітер не кидав. Говорив небагато, але по суті. І до кожного мав підхід. Любив землю, любив поле, ферму, ліс, садок. Але найбільше цінував людей, які його оточували, – своїх рідних і своїх працівників. 56 років трудового стажу! З них 48 у сфері сільського господарства! Він був особливим керівником і особливою людиною. Тримав усе в своєму міцному кулаку, але так багато там було любові! І прізвисько «Батяня», як його називали молодші колеги-керівники, цілком характеризувало, – від слова «Батько», який карає й милує водночас.
Микола Колядюк зробив величезний внесок у розвиток сільського господарства району, бо в найскладніший період розвитку «підняв» відстаючий колгосп «Волинь» у Заболотті, пройшов усі труднощі важких дев’яностих, коли Україна опинилася у складних економічних умовах, і втримав підприємство на плаву у той час, як набагато потужніші колгоспи давно перестали діяти, а на їхньому місці залишилися руїни старих приміщень.
Народився Микола Олексійович 1 вересня 1948 року у с. Окачеве Щедрогірської сільської ради. Після закінчення у 1966 році Межиситівської середньої школи пішов навчатися у Луцький державний педагогічний інститут на історика. Під час навчання досліджував події Другої світової війни на озері Стрибож і насмілився написати правду про ті події. Але їй не дозволили вийти в люди. Його навіть переслідували за це. Можливо, через те пішов у комуністи. Але всі свої рукописи і документи зберіг, передав дочці Наталії і заповів в майбутньому довести цю справу до кінця.
Донька Миколи Олексійовича Наталія Шопук, яка працює заступником директора з виховної роботи Заболоттівського ліцею, розповідає:
– Батько був членом комуністичної партії, але у Бога вірив. Його постійно викликали на килим із питанням: «Чому твої мати і теща в церкву ходять?» А в нас одна в Почаїв постійно їздила, а друга в Самари в церкву ходила, і ми ніколи за стіл не сідали, поки баба з посвяченою паскою додому не прийде. Він був людиною з Богом у серці. Сам в церкву не ходив, але нас завжди вчив: «Дітки, завжди треба жити по-Божому, по-доброму! Запам’ятайте, добро треба робити»!
З 1967 року Микола Колядюк працював учителем військової підготовки та історії – спочатку у Велимченській школі, потім – у Щедрогірській. Був дуже вимогливим і суворим, але справедливим вчителем. Жив роботою. Возив дітей на змагання, завжди був серед активної молоді.
Разом із професійним розвивалося й особисте життя. Через річку від Щедрогора, у мальовничому Підгір’ї обрав собі долю – красуню Валю. Микола був кавалером, на якого заглядали усі дівчата. Гарний, розумний, позитивний, ще й на гармошці грав. Але доля виткала йому спільний життєвий шлях із Валентиною Петрівною. Тим шляхом у любові і злагоді Колядюки крокували 56 років! Перші спільні кроки робили у Велимчі. Микола Олексійович працював вчителем, Валентина Петрівна – медсестрою. Там, у Велимчі, у 1968 році народилася перша донечка Наталія. Згодом переїхали у Щедрогір. У 1971 році їх сім’я поповнилася ще однією донькою Оленою. А вже потім, через багато років, у 1976 році, з’явився на світ син Роман.
У 1975 році Микола Колядюк перейшов працювати у сферу сільського господарства – секретарем парткому радгоспу «Щедрогірський».
Колись, коли вперше спілкувалася з Миколою Олексійовичем, запитала в нього, як же так сталося, що з освітою вчителя-гуманітарія він став відомим у районі і за його межами сільськогосподарником. І досі в архіві газети зберігається та стаття, у якій він по-простому відповів:
«Напророкували. Був такий Барановський директором тресту радгоспів, і він дуже добре розумівся в кадрах. Коли мене побачив, одразу сказав: «Ти будеш керівником!» Після Щедрогірського радгоспу я опинився у Кортелісах, в СВК ім. Лесі Українки села Заброди, а зрештою – у Заболотті. Сюди практично ніхто не хотів іти. Думав, на рік мене пришлють, а вийшло на все життя. Мабуть, така доля»…
Наталія Шопук пригадує, що тата перевели в Заболоття у 1980 році. Як би банально це не звучало, але приїхало до нього керівництво, коли робив мотоциклом об’їзд по полях, і просто з того поля він поїхав у Заболоття уже в статусі голови колгоспу «Волинь». Пів року був там сам, а на новорічні свята й сім’я переїхала у виділений їм колгоспний будинок. Сільськогосподарську освіту здобув паралельно з роботою. У 1982 році закінчив Горохівське училище.
Хоч як було непросто, але Микола Колядюк поставив перед собою завдання навести лад на ввіреному йому господарстві. Розповідав, що кормів не було, зерна не було, людей не було, а от пияцтва і крадіжок було більше, ніж вдосталь. Тож перші свої кроки у «Волині» почав із дисципліни. Наталія Миколаївна пригадує, як він воював із розкрадачами майна. Доходило навіть до того, що в нього стріляли. А багато було і курйозних ситуацій.
– Батько «Нивою» їде, а жіночка-працівниця щось із ферми несе. Побачила його, розвернулася і йде назад на ферму. Він зупинився й каже: «А що це ти несеш, дорогенька?» – «Ой, отож з дому несу!» – «Добре! То занеси те «з дому» назад на ферму і поклади там, де брала! Він вмів спілкуватися з усіма. Його поважали усі, навіть кримінальні елементи.
У перші роки роботи солому і зерно купували в іншому кінці України – на Миколаївщині, на Кіровоградщині. Техніку – з Прибалтики.
– Ми завжди знали: якщо в батька жнива, йому дуже важко в цей період. Комбайни поламалися, він – у «Ниву» свою і вже в Малориті. За дві годинки привіз запчастини, вже їх ремонтують, бо до вечора треба, щоб комбайни вийшли в поле, – пригадує, яким відповідальним був батько, Наталія Миколаївна.
Найбільший розвиток підприємства почався з 1982 року, коли перейшли з колгоспів у радгоспи. Держава забрала борги, і все почалося «з нуля». На той час мали до 800 тисяч чистого прибутку. Почали будівництво садочків господарським способом у Залісах і в Заболотті, звели 10 житлових будинків. Кладовище вимощували, дороги робили. Наталія Шопук розповідає, що батько не раз у Києві був, у міністерствах. Добивався, щоб у Заболоття газ підвести. І коли вже «синиця була в руках», не вистачило якогось дозволу, і труби, які мали сполучити Заболоття з газо-транспортною системою, так сюди і не доїхали.
У період з 1984 до 1990 року у підпорядкуванні Миколи Колядюка працювало 500 людей. Валовий збір зернових становив 2565 тонн у 1986 році, надій молока – 3000 літрів на одну корову. Утримували 2500 голів ВРХ, продавали 1400 тонн молока, 350 тонн м’яса. Тоді, у 1986 році, Миколу Колядюка нагородили орденом «Знак Пошани».
Із здобуттям Україною незалежності кооперативні сільськогосподарські підприємства почали руйнуватися. Частина припинила свою діяльність ще наприкінці дев’яностих, ще частина – на початку 2000-х. Повного краху не зазнали ті, хто, як казав Микола Олексійович, «господарювали і кожну копійку з олівцем рахували».
«Люди працювали у кожному господарстві так само, як і в нашому. Їх просто кидати напризволяще не можна, але знати лік грошам, і можна ще лишитися на плаву. Важко, звичайно, стабільності немає, але якщо керівник дисциплінований і порядний, то люди працюватимуть»! – Ці слова Миколи Колядюка актуальні й сьогодні для кожного свідомого підприємця.
– Всіх знав поіменно – і на фермі в Залісах, і в Заболотті, – каже Наталія Миколаївна. – Завжди приходив вранці на роботу і, в першу чергу, питав, що в кого вдома. Підтримував жінок, не раз на їхні прохання вмовляв чоловіків перестати пиячити. Вів щоденник. Окрім цього, у нього були книжечки, а в них написано, що має зробити. По пунктах усе заплановано було. Навіть коли з ким поговорити, і то записував. Завжди був дуже щедрий. Якщо здалеку люди їдуть, треба, щоб їх накормили, обслужили, як належить. Любив турбуватися про людей – своїх і навіть чужих.
Микола Колядюк до найменших тонкощів вивчав проблеми галузі. Нелегко йому далося рішення про перереєстрацію підприємства у ТзОВ «Журавлини», але такою була вимога часу. В іншому випадку господарство довелося б просто ліквідувати. Зрозуміло, що масштаби давно вже не ті. Поголів’я ВРХ зменшилося, посівні площі – теж. Проте він, як міг, вболівав за кожну особину худоби, за кожен клаптик землі, за кожну людину, яка вагалася, чи не покинути господарство. І те, що підприємство досі працює, це заслуга вмілого керівника. До останнього дня свого життя він був у курсі всіх справ. Ще 21 серпня минулого року приймав дзвінки по роботі. Заздалегідь навчив усьому, що знав сам, свого наступника Олександра Сухорського.
Серед сільськогосподарників району Микола Колядюк був більш відомий як «Батяня». Це прізвисько характеризувало його як турботливого, порядного і дисциплінованого керівника, та як найстаршого за віком серед колег. Власне вони його так і нарекли на котрійсь із нарад в області, бо був настільки авторитетним, що останнє слово завжди було за ним. З маленьким папірцем у руках, він приходив на наради, семінари, сесії, засідання виконкому, мовчки вислуховував усе, що відбувалося, а потім кількома реченнями підсумовував і, як то кажуть, виносив вердикт. Не тиснув. Мудро підходив до всього. Навіть коли поставало питання про вилучення дітей з неблагополучних сімей, вмовляв матір взятися за розум, просив не позбавляти батьківських прав, дати шанс на виправлення і, як міг, так тим сім’ям допомагав.
А в родині його називали «Дубом». Він був центром, який невидимими нитками гуртував навколо себе велику родину. Завжди казав: «Треба любити свої корені»!
– У нас було святе: на проводи ми всі мали приїхати в Щедрогір, зібратися біля рідної батькові хати. Він дуже любив свою маму Теклю. І вона розуміла, як йому непросто, завжди духовно підтримувала. Коли була вже зовсім хвора і ми хотіли викликати батька, щоб приїхав до неї, все одно сказала: «Ви Колю не турбуйте! В нього жнива! Я хвора, та й хвора. Полежу. Та й що, що болить?! Мені завжди болить!», – розповідає подробиці родинних стосунків Наталія Шопук. – Тато завжди казав, що не можна відриватися від землі. Він прививав нам любов до роботи. Ми любили пору, коли пахне на віялках зерно, коли чуєш шелест, як вино висипається! Батько любив дуже сад. У нього великий садок біля дому. Ми назбираємо кошик яблук, а він бере в руку яблуко і знає, з якої воно яблуні і звідки він того саджанця привіз. У нього такі персики були! Минулого року навесні вони так рясно цвіли! Все біле від цвіту було! А не стало тата, і персики усі засохли.
Найбільшою потіхою для Миколи Колядюка були внуки і правнуки (дівчатка Златка і Анетта). Щоранку забирав дворічну Анетту, садовив у машину і всі поля з нею об’їжджав. Вона й досі пригадує, як у великих комбайнах і тракторах комп’ютери бачила. Якщо їхав без неї, люди питали, де ж малеча. Хлопці з комбайнів і досі з нею вітаються. А після об’їзду спішив у ліс за грибами. Набере кошик і додому повертається.

У 2019 році Микола Колядюк занедужав. Про онкологію дізнався не одразу. Три роки мужньо боровся із хворобою, цінував кожну мить, проведену у колі близьких, не хотів бути тягарем для рідних. Постійно тягнувся до людей. Навіть коли вже насилу пересувався і вийти з автомобіля самотужки не міг, просив зупинитися, щоб він поговорив зі своїми людьми – хай навіть з вікна автомобіля. І до останнього свого подиху казав дружині і дітям, як сильно їх любить, та наказував, щоб не цуралися землі, жили по-Божому, добро робили.
– Цьогоріч ми жнивували вже без батька, – з сумом у серці каже Наталія Шопук. – Нам дуже не вистачало його поради. Він завжди приходив і казав: «Оце вже треба молотити! А те через тиждень»! – Так само з ранньої весни він постійно контролював, коли і що садити. «Ти ще не посадила картоплю на ось тому полі? Там вже треба було посадити»! – Він знав, у який день при якій погоді що посадити на якому клаптику землі. Хотів зберегти землю.
Микола Колядюк залишив добрий слід на землі. Його діти виросли хорошими людьми. Наталія працює в школі, Олена – на митниці, а Роман – у банку в Рівному. Заболоттівський колгосп був його дітищем, справою всього його життя. І як би важко у різні періоди йому не було, завжди мудро дивився вперед, бо був порядним і відповідальним. Таким його заболоттівчани й пам’ятатимуть – якому боліло за людей, за долю сільського господарства, за Україну.
Життя Миколи Колядюка – це ненаписана книга, на кожній сторінці якої падіння і злети, проблеми і досягнення, втрати і здобутки. Та він ніколи не зупинявся перед труднощами, тяжів до свого коріння і всіх навколо вчив, що треба жити по-Божому й невпинно творити добро. Хай спочиває з миром Микола Олексійович, а пам’ять про його добре, велике серце і залишений слід на землі живе у молитвах всіх, з ким перетиналася його життєва дорога.