Спостереження за розмовою українських дітей російською мовою в потязі до Львова викликає глибокі роздуми про нашу національну ідентичність та майбутнє. Ми можемо вигравати битви, можемо вірити у здатність перемогти ворога на полі бою. Однак, доки наші діти, молодь, яка не вивчала мову агресора в школах та інститутах, не усвідомлює, що спеціалізована література існує не лише російською, і не бачить потреби чи бажання вивчати й плекати рідну мову, – наша перемога залишатиметься ілюзією. Російська мова, яку вони вільно опановують, поряд з англійською, німецькою чи польською, стає бар’єром для глибокого зв’язку з власною культурою.

Ворог століттями завдавав ударів значно глибше, ніж будь-які бомби чи напалм. Він випалював автентичність, унікальність та природний імунітет українців – нашу рідну мову. Російські окупанти ненавидять нас саме за мову, глузують з нашої солов’їної, розпочали війну, в тому числі, за мову. А ми, частина суспільства, із захопленням дозволяємо нашим дітям спілкуватися мовою вбивць, без жодного внутрішнього спротиву чи відрази.

Справжня перемога, яка вимагає єднання та готовності боротися на всіх фронтах, неможлива, коли частина населення вважає, що “яка різниця”. До досягнення цієї справжньої перемоги, яка включає й мовне, культурне відродження, ще довгий шлях, що вимірюється не роками, а десятиліттями.