Директорка Великобагачанського краєзнавчого музею Катерина Щербина розповідає про видатного земляка Федора Кушнерика.

«Сьогодні наша розповідь присвячена видатному земляку, котрому 19 вересня виповнилося б 150 років. Мова піде про славного кобзаря Федора Даниловича Кушнерика. Майбутній кобзар народився 1875 року у Богачці. Так сталося, що в 7 років малий Кушнерик втратив зір.

«Народився я в щасливому місці — у полі біля гречки. Мати жала гречку, на роботі й породила. Поклала у суконну спідницю, та поки донесла до хати, то й плечі мені постирала. Батько з матір’ю років двадцять робили у пана, косили пашню або сіно — йому чотири, а собі п’яту десятину. Своєї землі не було. Тільки була маленька хата та хижка, ото й усе хазяйство. Городу було стільки, як обійти кругом хати. До шести років я бачив добре. Потім заболіли очі. Моя бабка повела мене до попа. Закапав піп мені чимось очі, то поки довели додому, я зовсім осліп…» — згадував Федір Данилович.

У 12 років Федір Кушнерик став захоплюватись музикою. Спочатку була спроба самостійно виготовити скрипку, потім скрипку придбав йому батько. Потяг до музики прищеплював і розвивав Федору церковний староста, керівник церковного хору Христенко Андрій Архипович. У 17 років Федір Кушнерик уже став сам складати музику для цілих партій. Двадцятирічного молодого здібного музиканта призначають керівником церковного хору в Кротівщину.

В 1898 році Федір Кушнерик одружується на місцевій дівчині Одарці. Молода сім’я переїжджає до с.Холодне Хорольського повіту, де Кушнерик знову працює керівником церковного хору. В Холодному його застають революційні події 1905 року. За зв’язок з революційно налаштованими селянами Федора Кушнерика викликали на допит. Того ж року родина переїжджає до Богачки, де Кушнерик стає керівником хору в Троїцькій церкві. Недовго пропрацював Федір Данилович регентом і покинув керівництво хором через конфлікт з місцевим священником.

Згодом, купивши гармошку, Кушнерик грає на ярмарках, в основному народні пісні та думи, а також свої твори. Особливий вплив на творчість Федора Кушнерика мав кобзар Михайло Степанович Кравченко, котрий познайомив його з кобзою. В подальшій творчій діяльності Федора Кушнерика кобза стала основним інструментом. Уже в зрілому віці, у 37 років, Кушнерик навчився читати по Брайлю.

У 1914 році, після початку Першої світової війни, Федір Кушнерик за завданням Полтавського губернатора організовує великий хор, з яким їздить по всій губернії, виступаючи і закликаючи збирати кошти на рахунок воїнства, яке бере участь у війні. Після того, як хор розпустили, Кушнерик знову стає кобзарем, подорожує по містах і селах Полтавщини, виступаючи зі своїми піснями та думами. За відверті сатиричні виступи Федора Даниловича неодноразово забирали до поліції, а після одного із виступів жандарм навіть розбив йому кобзу, подаровану Михайлом Кравченком. Одного разу Кушнерик на базарі в Лубнах виконував сатиричні пісні, які не дуже подобались жандармам. Вони розігнали слухачів, а кобзаря повели до дільниці. Поводир з переляку втік, так що вести довелось самому уряднику. По дорозі Федір придумав слова й заспівав: «О боже, боже, який тепер світ настав, що лубенський урядник у сліпого поводирем став». Він співав думи «Про трьох богатирів азовських», «Про Кішку Самійла», «Про Олексія Поповича», пісні на вірші Тараса Шевченка і Степана Руданського, сам складав думи. Федір Кушнерик був співавтором поеми про Тараса Шевченка «Слава Кобзареві» на відзнаку 100-річчя виходу в світ першого видання «Кобзаря».

В перші роки радянської влади Федір Кушнерик з дозволу Наркомату освіти їздить з групою кобзарів по Україні з гастролями. Федір Данилович обійшов і об’їздив всю Полтавщину, Сумщину, Харківщину, неодноразово був в Київській та Чернігівській областях. Його твори стали популярними в Україні. Федір Кушнерик уникнув участі більшості кобзарів того часу і не був репресований. По різному можна оцінювати цей факт. Багато дослідників відзначають знайомство кобзаря з відомим і впливовим на той час поетом і академіком Павлом Тичиною. Як і Павло Тичина, Федір Кушнерик в своїй творчості іноді позитивно відзначав окремі епізоди радянської дійсності, зокрема створив думи: «Зійшло сонце осіннє», «Про трактори», «Сніг розтав, вода стекла», «Пісню про піонера Павлуся».

1939 року Федір Кушнерик став учасником першої республіканської наради лірників та кобзарів у Києві. На нараді талановитому співцю і кобзарю вручили посвідчення члена Спілки письменників України. У 1940 році Інститут фольклору Академії Наук України видає книжку «Кобзар Федір Кушнерик» присвячену творчості нашого земляка.

Останні роки свого життя Федір Данилович грав на бандурі, яка в даний час зберігається у музеї Театрального мистецтва в Києво-Печерській Лаврі. Здоров’я Федора Кушнерика в ці роки дуже похитнулося. Незважаючи на важку недугу кобзаря, 15 грудня 1940 року громадськість України на його батьківщині у Великій Багачці, широко відзначає 65-річчя співця та 30- річчя творчої діяльності. З Києва приїжджає група науковців, письменників на чолі з поетом-академіком Павлом Тичиною.

Тяжка хвороба виснажила сили Федора Даниловича. Почалась війна. Напередодні тих нелегких часів, коли фашистські частини захопили Полтавщину й селище, 23 липня 1941 року Федір Данилович Кушнерик помер. Односельці поховали його на підвищеній місцевості, насипавши йому високу могилу. Громадськість України, односельці ніколи не забувають великого співця і кобзаря. У вересні 1950 року було широко відзначено 75-и річчя Федора Даниловича Кушнерика, на якому були присутні видатні літератори з Києва Андрій Малишко, Михайло Стельмах, Максим Рильський.

Шанують свого земляка великобагачанці. У селищі працює музична школа ім. Федора Даниловича Кушнерика, біля якої встановлено пам’ятник видатному кобзарю. А щорічне проведення обласного кобзарського свята, яке проводилось з 1989 року і практично до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, є даниною світлої пам’яті славному земляку. Ми віримо, що прийдуть на нашу землю мирні часи і звуки бандур і кобз з усієї України та із закордоння знову зазвучать на нашій землі в пам’ять про визначного сина великобагачанського краю Федора Даниловича Кушнерика. Кобза і бандура як артефакти української ідентичності і сьогодні є могутньою зброєю в утвердженні українського духу не лише винятково в культурній площині. Так неодноразовий учасник обласного кобзарського свята, відомий на Полтавщині бандурист, а на сьогодні сержант 67-ї моторизованої бригади Віталій Мороз із позивним «Бандурист» переконаний, що бандура і бандуристи є символами нашої культури та незламності. Присутність бандури безпосередньо на фронті є яскравим свідченням того, що український дух неможливо зламати. Наші воїни захищають нас не лише зброєю, а й культурою, правдою та вірою в перемогу».