Семенівська громада вшановує своїх Героїв: створення “Алеї Надії”

У День Захисників і Захисниць України, вся Семенівська громада схиляє голови перед тими, хто зник безвісти та перебуває у ворожому полоні. Ми плетемо молитви, плекаємо віру, зберігаємо надію і пам’ять про кожного, хто боронив і продовжує боронити нашу землю. “Алея Надії” – це символ нашої незламності та віри у повернення наших Героїв.

Для матері, чий син чи донька не повернулися додому, кожен день – це випробування, наповнене болем та молитовною надією. Вона щомиті згадує його/її усмішку, його/її голос, його/її мрії. Вона чекає, сподівається і вірить у диво.

Для дружини, яка щодня прокидається без коханої людини, залишається лише його/її сорочка, що зберігає тепло, дві чашки кави, що нагадують про спільні ранки, і фото, яке є вікном у минуле. Її серце краяє одне бажання: “Ти ж обіцяв повернутися…” – і це бажання не згасає.

Для сестри, яка з тривогою чекає будь-яких звісток, кожне повідомлення – це водночас надія і страх. Вона перевіряє їх двічі, тричі, сподіваючись на добрі новини. Її серце завмирає з кожним дзвінком.

Для брата, який не може бути поруч, залишається лише безсилля і тверда клятва знайти. Він робить усе можливе, щоб наблизити день повернення, щоб подолати цей біль втрати та невизначеності. Він шукає шляхи, щоб допомогти, щоб підтримати.

Для дитини, яка ще не до кінця розуміє, що відбувається, найстрашніше питання, яке розриває серце: “А коли тато/мама прийде?” Її дитяча віра в диво – це те, що дає сили всім нам.

Чекання – це не лише біль, але й найвищий прояв любові. Воно оберігає пам’ять, зміцнює дух і дає надію. Адже чекати – це любити. А любити – це вірити. Вірити в те, що вони обов’язково повернуться додому, до своїх родин, до своєї землі. Ми промовляємо їхні імена, молимося за їхнє звільнення і тримаємо світло в серці. Вони з нами, у наших думках, у наших серцях. І ми дочекаємось! “Алея Надії” – це наш спільний символ віри та підтримки.