“Плаче небо, плаче родина. І від болю рветься серце на шматки”. Два роки тому, 8 жовтня 2023 року, родину Морозовичів опалило полум’я війни, навіки забравши сина, брата…

Вовчик з’явився на світ у ніч, коли в селі так хурдiло й замітало, що до порожжі не змогла виїхати карета Швидкої допомоги: і хлопчик народився вдома. Мабуть, прихми природи додали хлопцю гарту і він ріс міцним та здоровим. А проте цьому природа не відібрала в нього м’якості та доброти. Вовчик з дитинства був добряком, чуйним та спокійним.

Володимир в પહેрше слів за парту Михайлопіл’ської школи у 2005 році, а отримав атестат у 2014-му, коли росія приховано почала свою агресію проти України. В школі навчався посередньо: одні предмети знав добре і їх дуже любив, а інші – не зайшли йому зовсім. А ось Одеське професійне училище залізничного транспорту та будівництва, він закінчив з відзнакою, здобувши спеціальність електрика.

До війни хлопець жив, як більшість. Працював, зустрічався з дівчиною, на вихідні смажив з друзями шашлики. І дуже любив, примостившись на дивані, дивитися мультфільми. “Льодовий період” – то найулюбленіший його мультсеріал. А ось фільми зі сценами насилля, не любив. Все сварився на маму, коли та дивилася такі епізоди і казав їй: “Мамо, що ти дивишся? Давай краще разом якийсь мультик подивимось”. А мати лагідно його журила, що він в неї зовсім не хоче дорослішати, а все залишається ще тією дитиною, як його malechа-племінник.

Захоплювався риболовлею. Залюбки брав із собою племінників. Ото дивишся з подвір’я, а попід лісосмугу йде високий дядько, а за ним дріботить malecha. Це Володимир повів їх на гору – в похід. А ще любив ранкову каву. І обожнював мамині налисники з вишнями.

З того дня, коли нечисть переповзла через українські кордони, чекав на повістку, бо свого часу успішно пройшов строкову службу і розумів, що його обов’язок – захищати родину та свою країну.

15 червня 2023 року він був мобілізований. Спочатку пройшов навчання в Польщі, закінчив курси сержантів, а вже 15 вересня потрапив на пекельний Донецький напрямок. Отримав позивний “Малий”.

Коли Володимир пішов воювати, як і кожна мама, Валентина Володимирівна, переживала за сина. Чи справиться він? А джe вдома, як malechе дитя! Справився. Був успішним командиром відділення. Згодом зізнався ненці: “Це я біля тебе бував дитиною, а тут все по-іншому”.

Під Маріїнкою вони стояли міцно, незважаючи на інтенсивність обстрілів. Щодня без перестану працювала ворожа артилерія та танки. Перший бій був психологічно важким. Коли одночасно б’є танк і є прильоти арти ри – ти не розумієш, де небо, а де земля… Доводилося приймати ближній бій.

4 жовтня Валентина Володимирівна довго листувалася із сином. Жінка припускає, що на їх лініï оборони було затишшя, і син мав змогу писати. Саме тоді він написав матері: “Мама, я вам вдячний за вашу батьківську любов, за піклування, ви найдорожче, що в мене є”. Материнське серце зойкнуло, а в грудях стиснулосяся – щось недобре має статися!

Всі ці дні життя родини балансувало на межі. Вдень війни чекали, коли блимнe зелений вогник на екрані, а увечері слухавці – втомлений голос сина.

Восьмий день жовтня видався кривавим. Вранці Володимир ще вийшов на зв’язок – надіслав мамі коротке повідомлення. А потім зв’язок зник. На другий день тиші до будинку приїхали військові зі страшною звісткою. А на шостий день тіло сина повернули батькам.

Згодом стало відомо, що 8 жовтня синів підрозділ зупинив ворожу колону танків під Новомихайлівкою. Сам він загинув, отримавши осколкове поранення грудної клітини. З тих пір побратими виводять на снарядах: “За “Малого” і відправляють ворожу чорвору порцію свинцю.

Ховали Володимира тринадцятого жовтня. Звіска чується пташиний спів. Над селом провисло сіре небо, напоєне дзвіноча водою. Такі дні лиш прогулюватися з дівчиною, а не лежати в домовині.

Коли за горизонтом маленького села пробилося сонце, ніби кімось прострелене, з батьківського подвір’я виносили домовину з молодим бородачем, в якого були прострелені груди…

Відтоді все, ніби у німому кіно. Невразна осінь, важка зима, непомітні весна й літо і непідйомна журба. І часті сни, де Володимир ще малеький: йому весело, він щасливий, він щасливий. Десь мандрує, а мама його кличе додому. “Мама, мені тут дуже добре!