Бути вчителем – це не просто професія, а справжнє покликання, яке не згасає навіть у найскладніші часи. Саме таким є професійний шлях Інни Володимирівни Мазуренко – жінки, яка все життя навчала з любов’ю та вірою в невичерпну силу знань. Її історія – це приклад стійкості та незламності духу.

Інна Володимирівна здобула ґрунтовну освіту: спочатку в Донецькому державному музичному училищі, де опанувала викладання народно-духових інструментів, а згодом – у Слав’янському державному педагогічному інституті. Вона розпочала свою кар’єру як вихователь, а потім стала вчителем у закладі загальної середньої освіти. Її життя йшло спокійним, передбачуваним професійним шляхом – до моменту, коли повномасштабне вторгнення кардинально змінило все.

Пані Інна жила у мирному Слов’янську, на Донеччині. Однак, з початком повномасштабної війни, вона була змушена залишити рідне місто, шукаючи безпеки. Жінка переїхала до міста Олександрія, де отримала статус внутрішньо переміщеної особи, розпочинаючи новий, невизначений етап свого життя.

Пошуки нової роботи не відкладала на потім – свідомо довірила свою проблему фахівцям Олександрійської філії Кіровоградського обласного центру зайнятості, сподіваючись знайти нову точку опори та відновити професійну діяльність. Саме тут її зустріла фахівчиня Олександрійської філії – Алла Анатоліївна Прус. Її виняткова професійність, глибока людяність і щирість стали тим незамінним ресурсом, який допоміг пані Інні пройти непростий шлях адаптації та пошуку себе в нових реаліях. «Щиро вдячна Аллі Анатоліївні Прус за її невтомну працю, професійність і незрівнянну людяність. Вона завжди була поруч – допомагала з оформленням необхідних документів, пропонувала дійсно корисні курси для розвитку, підтримувала теплим словом і ділом. А найголовніше – знайшла для мене роботу, яка повністю відповідає моїй освіті, досвіду та професійному покликанню. У такий непростий час це було справжнім порятунком і новим шансом», – ділиться своїми почуттями Інна Володимирівна.

Попри всі життєві виклики та непередбачені обставини, Інна Володимирівна, якій виповнився 62 роки, не зупинялася на досягнутому. Вона невпинно прагнула до нових знань, демонструючи надзвичайну силу духу, відкритість до змін та справжню життєву мудрість, яка приходить з досвідом. Тож, перебуваючи на обліку як безробітна, вона успішно пройшла курси підвищення кваліфікації, зосередившись на застосуванні штучного інтелекту у професійному розвитку. І повернення до улюбленої професії не забарилося, підтверджуючи, що вчитися ніколи не пізно.

Вже з 1 вересня Інна Володимирівна розпочала свою роботу в Новопразькому ліцеї № 2, обіймаючи посади вчителя мистецтва та педагога-організатора. Вона з радістю навчає школярів, ділиться цінним професійним досвідом із колегами та живе справою, яку обрала серцем, наповнюючи кожен день новим змістом.

Історія Інни Володимирівни яскраво показує, як професійний шлях може тривати і розвиватися, коли є потужна внутрішня сила, непохитна віра в себе та поруч – небайдужі люди, готові підтримати. Її щира вдячність службі зайнятості – це свідчення дієвої допомоги та професіоналізму її фахівців. Саме такі надихаючі приклади доводять, що турбота та підтримка мають величезне значення, а справжнє покликання не має жодних вікових обмежень.

Нехай ця історія стане важливим нагадуванням: навіть у найтемніші часи можна знайти світло й нові можливості, якщо не втратити віру в себе і в тих, хто готовий простягнути руку допомоги.