Маємо пам’ятати…
Ми не можемо повернути до життя полеглих оборонців, але можемо зберегти пам’ять про них. Адже за кожним ім’ям – ціла епоха незламності, відваги, сили духу та самопожертви заради майбутнього України.
27 жовтня минає важкий рік жалоби з дня загибелі нашого Захисника ЧУМАЧЕНКА Ігоря Петровича (05.06.1968 – 27.10.2024) із с. Вербівка.
Народився Іван Петрович у колоритному гірському селі Заріччя на Івано-Франківщині. Після школи здобув робітничу професію у Надвірнянському професійно-технічному училищі. Після двох років строкової служби в армії у далекому Узбекистані юнак зробив доленосний вибір, що привів Ігоря Петровича на Вінниччину, у робітниче село Скоморошки Оратівського краю, що з часом стало для нього рідним. У селі Вербівка зустрів кохання, створив сім’ю, у якій виростили двох доньок.
В червні 2022 року Ігор Чумаченко був мобілізований у Збройні Сили України захищати рідну землю від московської навали. Бойовий шлях найважчих випробувань наш захисник пройшов у Миколаївській області, потім у м. Херсон. Матрос Чумаченко І. служив стрільцем стрілецького підрозділу окремої бригади берегової оборони 30 корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ.
27 жовтня на 57-му році життя наш земляк героїчно загинув на Херсонщині внаслідок артилерійського обстрілу під час евакуації на лівому березі річки Дніпро. Ігор Петрович був справжнім патріотом та надзвичайно світлою і доброю людиною. Його мужність, відвага і самопожертва — приклад справжнього служіння Батьківщині, а ім’я Героя назавжди викарбуване в історії України. Пам’ятатимуть Ігоря Чумаченка і в Делятинській громаді, де народився, і в Оратівській, де жив і знайшов вічний спочинок.
Вічна пам’ять і слава Захиснику, який навіки залишився у Небесному строю.

Від крику страшного здригнулась верба.
Знов звістка із фронту влетіла в родину.
Ридає Вербівка, в сльозах вся земля,
В скорботі громада – знов воїн загинув.
А верби його пам’ятають живим,
В селянській роботі із ранку до ночі.
Добряк-відчайдуха був щирим, простим,
Мав душу відкриту і руки робочі.
А верби його проводжали на фронт.
Він їм поклонивсь, посміхнувсь на прощання.
Й сміливо пішов захищати народ.
Від орків проклятих, що вдерлися зрання.
А верби його виглядали з доріг,
Чекали, коли це закінчиться лихо…
Та враз він упав, не дійшов, не добіг.
«Я вже не вернуся», – лиш вимовив тихо.
Схилилися верби в сльозах над водою.
А люди стоять на колінах в мовчанні,
Вклоняються низько солдату-Герою,
Квітками дорогу вселяють останню.
Надія Гримак
01.11.2024