В умовах воєнного стану діти зазнали чи не найбільш негативного впливу у всіх сферах життя. Однією з них є батьківські права та обов’язки, які проявилися нарізно. Хтось став на захист своєї сім’ї, зробивши усі необхідні дії для фізичного та психологічного благополуччя родини, а хтось став заручником великої кількості конфліктів, спричинених нестабільністю у всіх сферах життя. Українські сім’ї зазнали чисельних втрат з погляду збереження шлюбів. Кількість розлучень і виїздів за кордон для постійного та тимчасового проживання частини родини (найчастіше з дитиною) б’є всі можливі негативні рекорди. Тож цілком зрозуміло, що хтось із батьків залишився незадоволений рівнем контактів із дитиною та можливістю бути повноцінно у її житті, що потягло за собою судові спори. Критична маса українських жінок виїхали разом із дітьми за кордон ще у перші дні агресії рф. На сьогодні у ЗМІ звучить, що їхня кількість уже сягнула понад мільйони. У більшості випадків матері не мають поки що наміру повертатися з дітьми до України через небезпеку та постійний стресовий стан. На превеликий жаль, не усі сім’ї змогли побудувати відносини на відстані, що призвело до масових розлучень.  Із розлученням відповідно постало питання того, де та з ким із батьків проживатимуть діти. І далеко не завжди відповідь є очевидною. Тому одним із найпоширеніших способів захисту прав дітей стали судові спори про визначення місця проживання дитини з одним із батьків.

      На жаль, не усі батьки вірять, що перебування дитини за кордоном під час війни відповідає її якнайкращим інтересам. А тому постало питання, чи визначати місце проживання дитини разом із тим із батьків, хто залишився в Україні.

       При цьому серед багатьох батьків є недовіра до судової системи. Озвучено думку, що марно сподіватися на ефективний захист своїх прав в Україні, якщо дитина з матір’ю (батьком) перебуває за кордоном. Є викривлене сприйняття, що цей факт нібито анулює шанси на визначення місця проживання дитини з тим із батьків, хто залишився в Україні, де йде війна.

       Практика Верховного Суду показала, що питання безпеки дитини, звичайно, важливе, але суди всебічно оцінюють усі наявні у кожній конкретній справі обставини. Тобто питання, чи визначити місце проживання з тим із батьків, який перебуває у небезпечному середовищі, чи надати перевагу тому, хто перебуває поза війною, є актуальним, проте не єдиним.

      Варто при цьому пам’ятати, що благополуччя дитини має бути на першому місці для батьків, які йдуть у судові спори. А тому логічним кроком було б все ж враховувати безпекові питання і на час війни зробити максимально усі можливі дії для того, щоб врегулювати сімейні непорозуміння мирно. Як варіант, на цей важкий період часу укласти договір про те, з ким із батьків та де саме проживатиме дитина та як той із батьків, який проживає окремо та, наприклад, не може виїхати за кордон, матиме змогу підтримувати з нею контакт. У подальшому ці домовленості можна переглянути з урахуванням інтересів дитини та її благополуччя, про перше місце якого батьки доволі часто забувають, бо сфокусовані на власному конфлікті.

    Спори про місце проживання дитини, які є реальними — це лише одна із багатьох граней захисту прав дітей в умовах воєнного стану. Поряд із ними є питання незаконного переміщення дітей за кордон, усиновлення, опіки та піклування, аліментів тощо. Водночас не потрібно все ж недооцінювати позасудовий порядок вирішення таких спорів, який, на моє переконання, є найкращим захистом прав дитини. Адже батьки уникають довготривалих судових процесів, які зазвичай супроводжуються участю дитини у них і відсутністю повноцінного контакту з тим із батьків, який проживає окремо від дитини.

    Захист прав дитини — це передусім про те, що її інтереси мають бути у фокусі. Отже, знаючи про численні судові інструменти, батькам варто пам’ятати про те, що найкраще, що вони можуть зробити для дитини — домовитися, як кожен із батьків сприятиме забезпеченню її благополучного життя та щасливого дитинства.

« повернутися