У ФОРМІ ГАЛАКТИКИ

У жовтні співробітниця Сахновщинського краєзнавчого музею Лариса Кошляк привезла з Новоолександрівки незвичну для нашої епохи, але саме тому і цінну річ – кам’яне жорно.

Віднайшлося воно на садибі місцевого жителя на ім’я Григорій Моня, який помер кілька років тому, а знайшли жорно його рідні – спадкоємці, які впорядковували батькову садибу. Жорно не було закопане в землю, а радше могло бути втоптане в неї за багато років. Виготовлене воно з каменя–піщаника, ймовірно в кінці XIX або на початку XX ст., саме так ми можемо датувати новий цінний музейний експонат. Це був час коли з прадавніх хуторів утворювалося нове село, яке існує й понині і, маємо сподівання житиме завжди.

Саме тоді на ці землі переселялися родини з теперішньої Чернігівщини, яким тут влада надавала землі для господарювання, а хто мав змогу – купували її самі. А за каменем для господарських потреб дуже далеко їздити не доводилося: на території нашої громади був дуже давній покинутий кар’єр з видобування піщаника поблизу села Дубові Гряди. Можна зробити повноцінне припущення, що саме з того каменя і було витесано унікальну, єдину на Харківщині пам’ятку історії – козацький хрест на похованні козака Григорія Шульги 1783 року. Цілком ймовірно, що там було давнє кладовище не з одним таким хрестом, бо я сам знаходив на тому полі шматки такого ж піщаника, виорані з ґрунту при сільськогосподарських роботах. Але заглянемо в набагато давнішу історію, бо історична, національна пам’ять не може бути короткою.

Зовсім недалеко від нас, але на протилежному лівому березі Орелі у 1970-х роках було знайдено давнього кам’яного ідола, якого назвали Керносівським. Про цю пам’ятку, яка має таку ж цінність як і Збруцький ідол, докладно розповідав наш друг і земляк, київський науковець Георгій Чорний. Ідол важить більше 200 кг, він міг бути витесаний (створений) поблизу кар’єру, а в час коли річка пересихала або замерзала, перевезений на інший її берег. Нині це кам’яне диво, яке свідчить про те, що ми жили одвіку га цій землі, зберігається на території історичного музею ім. Д. Яворницького у місті Січеслав.

Але повернемося до нашого жорна. Воно має темніше забарвлення, аніж козацький хрест, який завжди на вітрах і дощах. Але знову ж таки можемо припустити і те, що воно було закопане глибше в землю у роки розкуркулення, колективізації і Голодомору кінця 1920-х і початку 1930-х рр.., а потім таки було викопане на поверхню. Такі речі тодішня більшовицька окупаційна влада та її місцеві колаборанти конфісковували у наших селян або розбивали подібні жорна, аби не дати людям вижити.

Такі жорна слугували для приготування хліба насущного. Але є й інший хліб, про який Спаситель говорив: (загляньмо в Євангеліє від Івана 6:51), “А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам”.
Без такого хліба людина вже не буде людиною. А цим хлібом є й національна культура, а зокрема, й музейна спадщина. А ми й без чужих сумнівних авторитетів знаємо, за що Україна воює.

Володимир Вакуленко