Заболотцівська ОТГ
Її друзі подарували їй конверт на Різдво — всередині була річна зарплата та запи…
Її друзі подарували їй конверт на Різдво — всередині була річна зарплата та записка з написом «звільнися з роботи та пиши» — і вона написала «Убити пересмішника».
Різдвяний конверт, який змінив світову літературу
На Різдво їй подарували не светр, не парфуми й навіть не книжку. Їй подарували рік життя.
В конверті лежала записка:
«У тебе є один рік, щоб не працювати й просто писати».
І чек — на суму, що дорівнювала її річній зарплаті.
Так Гарпер Лі сіла за роман, який згодом назве “Убити пересмішника”.
Дівчина з маленького містечка в великому місті
У 1949 році 23-річна Нелл Гарпер Лі виїхала з крихітного Монровілла в Алабамі до Нью-Йорка.
За плечима — дитинство в провінції, суворий батько-адвокат і купа історій у голові.
У руках — валіза й друкарська машинка.
Нью-Йорк, звісно, не дуже цікавився, що вона «хоче писати».
Місто виставило свій рахунок: оренда, їжа, транспорт.
Вдень Гарпер працювала в авіакомпанії — приймала телефонні дзвінки й бронювала квитки людям, які могли дозволити собі поїздки, про які вона лише мріяла.
Увечері поверталася до маленької квартири, вмикала настільну лампу й сідала за машинку.
Вона писала про те, що знала на клітинному рівні:
про південне містечко,
про дитинство,
про батька-юриста,
про несправедливість, яку бачила змалку,
і про людську доброту, яка не давала зовсім розчаруватися в людях.
Роки йшли. Сторінок ставало більше, але й відчуття, що це нікому не потрібно, — теж зростало.
Двоє друзів і один конверт
У Нью-Йорку в неї з’явилося подружжя друзів — композитор Майкл Браун та його дружина Джой, балерина.
Вони читали її тексти, бачили, як вона втомлюється на роботі, і розуміли: так довго не протягнеш. Мрія задихається, коли на неї завжди лишаються крихти часу.
І от одного зимового ранку, під ялинкою, Гарпер отримує від них конверт.
У записці було приблизно таке:
«Ми даємо тобі рік. Не ходи на роботу. Просто пиши. З Різдвом».
До записки додавався чек — на суму її річної зарплатні.
Гарпер Лі розплакалася.
Бо це були не просто гроші.
Це було: «Ми віримо в тебе настільки, що готові поставити на твою мрію власні заощадження».
Вона звільнилася. І справді почала робити тільки одне — писати.
Як народжувався роман
У центрі історії з’явилася дівчинка на ім’я Скаут, яка росте в маленькому південному містечку.
Її батько, адвокат Аттікус Фінч, береться захищати чорношкірого чоловіка, несправедливо обвинуваченого у злочині.
Через дитячий погляд Гарпер Лі показала расизм, страх натовпу, крихкість справедливості — і водночас тиху, вперту мужність однієї людини.
Перший варіант книги мав іншу назву й іншу структуру.
Редакторка видавництва J.B. Lippincott, Тей Гофф, побачила в рукописі потенціал, але розуміла: попереду величезна робота.
Протягом кількох років вони разом переписували роман.
Одні епізоди вилітали блоками, інші з’являлися з нуля.
Це не була «муза й натхнення» — це була реміснича, часом болісна праця.
У підсумку з’явилася книга з назвою To Kill a Mockingbird — «Убити пересмішника», птаха, який нікому не шкодить і тільки співає. Метафора знищеної невинності.
Книжка, яка навчила дивитися в чужі очі
Роман вийшов друком 11 липня 1960 року.
Критики зустріли його дуже тепло, читачі — ще тепліше. За рік він отримав Пулітцерівську премію, а згодом став «обов’язковим читанням» для школярів у США та далеко за їх межами.
Через Скаут, Аттікуса, Тома Робінсона й дивакуватого Бу Редлі книжка зробила те, чого не завжди досягають промови й маніфести:
вона навчила співпереживанню.
Одна з найвідоміших фраз Аттікуса звучить так:
«Ти ніколи по-справжньому не зрозумієш людину, доки не спробуєш подивитися на світ її очима».
Для багатьох читачів це стало внутрішнім компасом.
Авторка одного-єдиного роману
Убити пересмішника зробив Гарпер Лі відомою та заможною — і одночасно поставив її у вкрай незручний фокус публічності.
Вона не любила інтерв’ю, рідко з’являлася на публіці й не поспішала «штампувати» нові романи.
Фактично, за її життя вийшла лише одна книга.
Другий роман, Go Set a Watchman, опублікували лише в 2015 році, коли Гарпер Лі вже була дуже літньою — це був ранній, чернетковий варіант тієї самої історії зі Скаут і Аттікусом.
Вона повернулася до рідного Монровілла і жила там тихо, дозволяючи, щоб за неї говорила її книжка.
Сила чужої віри
При цьому Гарпер Лі завжди згадувала Майкла й Джой Браун.
На ті рідкісні інтерв’ю, на які погоджувалася, вона брала з собою просту тезу:
«Без них цієї книжки могло б не бути. Вони дали мені рік, щоб спробувати».
Вони не вимагали відсотків, не просили, щоб їх згадували у кожній статті й на кожній обкладинці.
Вони просто вчасно сказали подрузі: «Ми віримо, що ти це можеш».
Гарпер Лі померла 2016 року, у 89 років.
Її роман живе й далі: його читають у школах, цитують у судових промовах, по ньому ставлять вистави й знімають фільми.
А десь у тіні цієї історії стоїть невелике різдвяне диво:
двоє друзів, один конверт і рік, подарований людині на її мрію.
Це історія не лише про расову несправедливість чи Південь США.
Це історія про те, що інколи для великої справи потрібні не гранти, не фонди й не грандіозні плани, а дуже просте:
трошки часу, трошки грошей — і хтось, хто гляне тобі в очі й скаже:
«Я бачу в тобі те, у що ти вже сама ледве віриш.
Спробуй ще раз. Я поруч».
І цього буває достатньо, щоб народилася книжка, яка змінить чиєсь життя. А інколи — й цілу літературу.
Фото ілюстративне
#ГарперЛі
#ІсторіяОднієїКниги
#СилаПідтримки
#МріяІПраця
#ЛітератураЩоЗмінює


