🥀🕯️ Сьогодні земля Гребінківщини — зітхнула болем, глибшим за безодню, розриваючи серце материнським криком. Вона прийняла в обійми свого сина, Жинжу Володимира Юрійовича, незламного сокола 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ, стрільця-зенітника зенітно-ракетного взводу аеромобільного батальйону (в/ч А0281). 15 листопада 2025 року, поблизу н. п. Котлине Покровського району Донецької області, він віддав останній подих, останню краплю крові — не просто за Україну, а за кожного з нас, за наші домівки, за тих, кого любив до останнього удару серця.
На Алеї Слави його чекали брати — безсмертні вартові, чиї душі, пронизані вогнем битв, шепотіли з глибин: “Брате, ти вдома. Стань з нами в ряди вічних”. Невидимі руки простягнулися, як коріння дерев, вплітаючи його в лави ГЕРОЇВ, де земля, напоєна їхньою святою кров’ю, розкрила лоно — глибоке, як океан скорботи, тепле, як материнська колиска. Але цей біль— ножем у самісіньке серце матері, що залишилася без сина. Батько зламаний, без сина, чиї плечі мали нести родину крізь бурі. Двох маленьких дітей, що остались сиротами — без татового серця, що мало б битися поруч, без сили, що мала б їх огорнути вічністю. Цей біль рве душу на криваві клапті, лишає тільки відлуння любові, тугу, що не згасне, і вогонь спадщини, що горітиме в наших серцях.
Вічна слава нашому Герою, чиє серце билося за Батьківщину до останнього! Нехай його душа стоїть у варті над нами. 🇺🇦