ЯМПІЛЬЩИНА ПОПРОЩАЛАСЬ З ОЛЕКСАНДРОМ ПОБЛОЦЬКИМ

ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО РІДНОЇ ДОМІВКИ: ДОВЖИНОЮ У 1,9 РОКУ

Герой… посмертно… Сліз не вистача…
Ще скільки їх таких піде у вічність?..
Його не стало на Землі, хоча…
Такі, як він, вияснюють трагічне.
Такі, як він, тримають небеса,
Своє життя віддаючи за спокій,
Щоб не зникала на Землі краса,
Тут людство жити буде ще, допоки.
(Патара)

І ЗНОВУ ВІДЧИНИЛАСЯ НЕБЕСНА БРАМА…
У суботу, 13 грудня, страшна звістка знову вразила Ямпільщину. Громаду вкотре об’єднало горе втрати захисника. Клята війна продовжує збирати свій кривавий «врожай». Черговий Герой “на щиті” повертається додому…
«Вічна, світла пам’ять Захиснику України! До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі, стоячи на захисті України та українського народу. Його мужність, відданість і любов до України назавжди залишаться у нашій пам’яті… Ямпільська міська рада висловлює щирі співчуття рідним та близьким військового. Кожен воїн, який втратив життя – це болючий шрам в наших душах. Всім серцем сумуємо!» – першим з’явився допис на офіційному сайті Ямпільської міської ради.
Трагічна новина миттю долетіла до усіх, хто знав Героя, «порвавши» соціальні мережі сотнями постів зі словами співчуття, скорботи і підтримки рідним. Скупі рядки офіційного сповіщення. А за ними доля прекрасного сім’янина, люблячого чоловіка і батька, ерудита, патріота, просто гарної людини, життя якої обірвалось під час захисту рідної землі.
Олександр Поблоцький. Сашко… Як зараз бачу його на базарі, де він торгував продуктами і овочами. Завжди привітний, інтелігентний, порадить, допоможе обрати найкраще. Він був з тих, з ким спілкуватись приємно, а втрачати невимовно боляче… Власне, як і кожного з наших Героїв, хто йшов у бій за Батьківщину, хто, не роздумуючи, захищав найдорожче – своїх дітей, дружин, батьків і поклав за це своє життя…

НА ЖАЛЬ, ДИВА НЕ СТАЛОСЬ…
Солдат Олександр Поблоцький, 1982 року народження, зник безвісти ще у березні 2024 року. Після початку повномасштабного вторгнення він долучився до лав Збройних сил України 11 січня 2023 року по мобілізації, ставши водієм-механіком евакуаційного взводу ремонтної роти батальйону матеріально-технічного забезпечення у складі одного з бойових підрозділів. Попри труднощі мужньо виконував обов’язок із захисту рідної землі. За час служби зарекомендував себе відповідальним, дисциплінованим і надійним військовим, який підтримував побратимів та ніколи не залишав нікого у біді. Він завжди залишався оптимістом, навіть у найскладніших ситуаціях і ніколи не уникав найважчих завдань. Побратими поважали Сашка за мудрість, проникливість і спокій, гумор і гарну вдачу, якими він вирізнявся.

ВІЙНА ЗАБИРАЄ НАЙКРАЩИХ
«Він був чесним, справедливим… Хотів, щоб діти ним пишалися. Казав: я ніколи не буду ховатися. Коли я просила його не йти на ту кляту позицію, він відповів: поважай моє рішення! Як я буду дивитися побратимам в очі, які ходили на нуль, а я не піду?» – згадує останню розмову з чоловіком дружина Ольга Богач. Вона вірила до останнього, як і мама Ольга Борисівна, діти, рідні, врешті усі, хто знав цю чудову, працьовиту, дружну родину. Затискаючи в кулак біль, Ольга продовжувала працювати, адже потрібно дати раду двом діткам: 10-річній Софійці – улюблениці тата, з яким у них був особливий зв’язок, 18-річному сину Артему, який здобуває вищу освіту у Польщі. Її дуже підтримувала мама Сашка, його сестра Оксана, з якими вони ділили навпіл біль, вірили і молились, аби дорога людина повернулась додому. На жаль, сподівання не справдилися — отримано остаточне підтвердження загибелі Воїна Світла… За результатами експертизи ДНК, після останнього обміну 1000 тіл у серпні 2025 року, Олександра Поблоцького було впізнано.
«…Олександр Поблоцький, відданий військовій присязі на вірність Українському народу, виконуючи обов’язки військової служби, пов’язані із захистом Батьківщини, загинув 9 березня 2024 року в районі населеного пункту Работине Пологівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання» – йшлося в інформаційній довідці, яку сім’ї вручили представники 2-го відділу Могилів-Подільського РТЦК та СП.

БУКЕТИ ДО 8 БЕРЕЗНЯ… ВОСТАННЄ…
Олександр любив свою сім’ю понад усе. І завжди намагався довести не словами, а вчинками, як справжній чоловік. Навіть на війні… Навіть з передової… Назавжди в серцях дружини, мами і донечки залишиться спогад про останній сюрприз від дорогої людини до 8 Березня. Замовивши букети своїм трьом коханим жінкам, Сашко 6 березня 2024 року пішов на позицію, з якої повернутись йому не судилося – 9 числа він загинув. А 8 березня Ольга, Софійка і Ольга Борисівна отримали букети живих квітів як знак любові, яка житиме вічно…

ВІН БУВ НАЙКРАЩИМ В СВІТІ БАТЬКОМ…
В котрий раз переконуюсь у цій неспростовній істині – гинуть найкращі. Проводжаючи в останню путь кожного з полеглих Героїв, чуємо, якими гарними людьми вони були…
Того страшного дня ми довго, до ночі, переписувались з Ольгою. Я боялась зробити боляче якимось своїм запитанням, а їй, здавалось, хотілось поговорити про нього, мабуть, то кричала душа молодої жінки, яка втратила найдорожче: своє кохання, свою опору, свого друга, батька своїх дітей. Вона згадувала, доповнювала, щоб нічого не забути, щоб розповісти усе, яким був її Сашко…
– Сашко народився в м.Ямполі. Потім сім’я переїхала в сусідню країну, а повернулась коли син мав закінчувати 11 клас. Середню освіту він здобув у 1999 році у ЗОШ І-ІІІ ступенів №2. Ми разом 20 років, – розповіла Ольга.
Познайомились молоді люди на 1-му курсі Вінницького аграрного університету, де навчались на факультеті агрономії, почали зустрічатися на 4-му курсі. Сашко був гордістю факультету. Староста групи, відмінник навчання, активний учасник художньої самодіяльності, спортсмен. Завжди активний, завжди у вирі життя, завжди в оточенні численних друзів, які любили і поважали його.

– Після закінчення навчання одружилися, – продовжує Ольга. – Я в ньому ніколи не сумнівалася. Я дійсно була «За Мужем»… Поїхали в Данію на роботу, на 1,5 року. Потім повернулися в Ямпіль. Саша не хотів тут жити, я наполягла. Згодом у нас народився Артем. Потім через 8 років – Софійка. Саша торгував на базарі, збирав біля себе юрби народу. Надавав консультації по обробітку, вирощуванню і захисту рослин. Звідусіль йому зносили листочки з хворобою чи шкідником, а він мав поставити діагноз і вилікувати.
Піклувався про дітей, про мене, про свою маму. Брав на себе вирішення усіх проблем. Дбав, щоб діти росли чесними, щоб гарно вчилися. З сином постійно їздив на змагання. Адже й сам свого часу займався легкою атлетикою в університеті, брав участь у змаганнях різного рівня».
А ще дружина згадує, як Сашко любив вчитися, пізнавати нове:
– До нього завжди приходили за порадою, адже був начитаним і всебічно розвинутим. Тільки прокинувшись вранці, одразу починав щось читати, інколи забуваючи поїсти. Я до нього постійно зверталась, як чогось не знала, як до qpt chats. І не тільки я… І він завжди усім допомагав, бо був справедливим, чесним, розумним, добрим, щирим та світлим…
Таким Олександр Поблоцький і залишиться у пам’яті рідних… Таким його згадуватимуть усі численні друзі, знайомі, бойові побратими, які сьогодні плачуть від непоправної втрати…

«Я ДО ОСТАННЬОГО ВІРИВ, ЩО ТИ ЖИВИЙ…»
Сповненим болем, гіркоти непоправної втрати постом поділився Андрій Федик, для якого втрата друга стала особистою трагедією і незагоєною раною. У короткому зверненні до загиблого, він зумів передати саму суть Олександра, його життєву позицію, за яку той стояв завжди і скрізь, його любов і відданість сім’ї, друзям, яким залишився вірним до кінця:
«Я до останнього вірив, що ти живий. Вперто тримався за думку, що ти в полоні. На кожному обміні я переглядав списки – і кожного разу шукав там тебе. Це була моя надія. Мій самообман. І вчора ця надія остаточно померла. Тепер залишився тільки біль. Глухий, важкий, такий, що не відпускає. Для друзів і знайомих – це трагедія. А для твоїх рідних… це рана, яка ніколи не загоїться. Навіть уявити страшно, як з цим жити далі.
Ми з тобою разом ще з далеких 2000-х, з першого курсу аграрного. Ти був із тих людей, які трапляються дуже рідко. Ти вмів дружити по-справжньому. Не на словах – у вчинках. Вислухаєш. Підтримаєш. Допоможеш. І якщо треба, то станеш поруч мовчки. Тебе поважали всі. Бо ти був справжній. Без фальші. Без підлості. Світ сьогодні став гіршим, бо тебе в ньому більше немає. Я пишу ці слова зі сльозами. Перед очима твоя усмішка. Твій гнів на безлад і брехню. Твоя нетерпимість до несправедливості. Ти не вмів мовчати, коли бачив зло – і саме за це тебе цінували.
Велика шана тобі.І нестерпний, сум, що рве душу. Спочивай з Богом. Я вірю, що ти бачиш свою родину. Бачиш і пишаєшся ними. Вони в тебе сильні. Вони – молодці.
А тим тваринам, які принесли війну, смерть і вогонь у нашу країну, я не бажаю нічого людського. Нехай вони горять. Довго. Синім вогнем. У пеклі, яке самі створили.
Не сумуй там… Ми ще зустрінемось. Рано чи пізно – але обов’язково».

НАВІКИ У НЕБЕСНОМУ ВІЙСЬКУ
А ти на небо зовсім рано полетів,
В обійми Бога, що прийняв тебе до себе.
Розлуки з рідними ти не чекав і не хотів,
Залишив біль і смуток, що без тебе…
18 грудня ямпільчани зі сльозами в очах і болем в серці проводжали в останню путь військовослужбовця Олександра Поблоцького. Небесний легіон поповнив ще один Воїн Світла. У жалобі, схиливши голови, ставши на коліна, тримаючи в руках державні прапори, «живим коридором» люди проводжали Героя, який воював і загинув за мирне українське небо, щасливе майбутнє для наших дітей. Траурний кортеж йшов вулицями міста, сповненими скорботної тиші.
Провести в останню путь Олександра Поблоцького зібралися родина, друзі, колеги, побратими, представники влади, духовенства та просто небайдужі жителі громади. Всі присутні розділили біль непоправної втрати та засвідчили свою шану воїнові. Втрата тих, хто віддав життя за свободу і незалежність України, є болючою раною для кожного з нас. Заупокійну літію за загиблим Героєм відслужив отець Василь.

У центрі міста відбувся траурний мітинг. Щирі слова співчуття рідним воїна висловили міський голова Сергій Гаджук та бойовий побратим Олександра молодший сержант Віталій Нестеров. Вони дякували батькам за те, що зростили такого сина – справжнього патріота своєї Батьківщини, дякували Герою за його подвиг, за наближення Перемоги і світлого майбутнього для всіх.

– Дорогі ямпільчаним, українці! Ми сьогодні проводжаємо в останню путь нашого Сашка, нашого Героя, найкращого сина, батька, найкращого чоловіка. Тут, звичайно, не змогли зібратись усі, хто добре знав, поважав і любив Олександра Валерійовича. Усі ті, кому він намагався допомогти, порадити, підтримати. Остання його добра справа, за яку ми схиляємо перед ним голови, – він захищав нашу країну, нашу державу, усіх нас, нашу волю і наше майбуктнє. Він мав право не йти на останнє завдання, яке забрало його молоде життя. Але вчинити по-іншому не міг. Такий мав характер, така була його сутність. Він пішов на нього і виконав, заплативши найвищу ціну. Довго ми чекали Сашка, вірили, молились. І лише тепер дізнались гірку звістку, що його вже немає з нами. Всі присутні тут, уся громада, ми вічно пам’ятатимемо кожного нашого Героя, кожного Захисника, дякуючи кому ми сьогодні тут, ми бачимо небо і будемо дякувати і молитись, щоб Бог забрав їх у Царство Небесне. Наші хлопці-ямпільчани сьогодні зустрінуть ще одного свого побратима… Завдяки вам Україна жива і буде жити вільною і незалежною! Дякуємо тобі, наш Герою! Слава Україні!

Не міг стримали сліз Віталій Нестеров:
– Санька, дякую тобі!
Військовий згадав, як разом з нашим земляком призвались у військо з різницею в тиждень:
– Він був щирою, відкритою людиною, справжнім побратимом. Згадую як разом служили, ділили спальник у машині, ділили дорогу, ділили інструменти. Він був категоричною людиною, яка не терпіла несправедливості, разом з тим завжди був готовий прийти на допомогу. Дуже совісний, отож характер не дозволив йому не піти на те останнє завдання. Саня, ти залишишся у пам’яті назавжди. Дякую тобі і пробач, що не вберіг тебе! Слава Україні!

Хвилиною мовчання і щирою молитвою присутні вшанували пам’ять полеглого Героя.

Поховали солдата Олександра Поблоцького зі всіма військовими почестями під звуки Державного Гімну України на міському кладовищі. Трикратний салют сповістив про те, що віднині тут спочиває вірний син України, який поклав своє життя на вівтар Перемоги.

Сашко став іще одним небесним воїном, ще одним Героєм, який залишиться навіки в пам’яті нашої громади. Нехай ця світла пам’ять і його портрет на Алеї пам’яті в центрі Ямполя служать болючим нагадуванням про те, яким шляхом маємо йти і яких цінностей дотримуватись, щоб бути гідними великої жертви, яку складають за Україну її відважні сини.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ І ШАНА
Сьогодні Україна втратила одного зі своїх найкращих синів. Його життя було присвячене мирній праці, коханим людям, однак, не роздумуючи, у хвилину небезпеки він присвятив його боротьбі за цілісність і незалежність країни. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю Героя, який віддав життя за нашу свободу. Його подвиг назавжди залишиться в наших серцях. Щирі співчуття рідним, близьким, друзям полеглого захисника. Нехай світла пам’ять про Олександра зігріває їхні серця. Доземний уклін за жертовний подвиг в ім’я волі і самостійності України. Наш обов’язок — щиро співпереживати і віддавати шану тим, хто боронить нас. Ми не повинні звикати до війни і до цих трагічних звісток.
Вічна пам’ять, честь і шана Героям!
Уклін усім українським воїнам, які віддали життя за рідну державу.
Їх подвиг навіки в історії нашого народу.
Пам’ятаємо…
Олена СКОРУПА..