■ ГЕРОЙ УКРАЇНИ З СЕЛА ЛІПЛЯВЕ
——————————————————————-
СЕРІЯ МАТЕРІАЛІВ «ВІСТІ З ФРОНТУ»
——————————————————————-
Коли на світанку в рідному Ліплявому Віталій Лісневський виходить із дому, село ніби прокидається разом із ним. Тут він народився, тут виріс, тут працював і створив сім’ю, цю землю захищав від ворога, сюди повернувся з війни. Йому 37 років, за плечима шлях, який умістив у себе мирне життя, фронт, важкі бої, поранення і Золоту Зірку Героя України.

Про себе говорить коротко й гордо: «Я корінний ліплявець». Батько робив трактористом, мати – техпрацівницею в школі. Звичайна сім’я, звичайне дитинство.

Після закінчення школи Віталій пішов до армії. Коли 2008 року повернувся, обрав простий фах. Влаштувався у підрозділ Миронівської птахофабрики, де відловлював птицю, згодом опанував навантажувача і працював уже на ньому.

Саме тут, у мирному житті, він зустрів свою майбутню дружину Юлію. Вони побралися, разом виховували доньку Анну. 2015 року в родині з’явилося поповнення – ще одна донечка, Діана. Жили, як і тисячі інших українських родин, тихо-мирно працювали, тримали господарство, ростили дітей, будували плани. У вільний час Віталій любив порибалити.

Усе змінила війна. У липні 2023-го Віталія мобілізували.

– Їхав до Канева, на блок-пості вручили повістку. Пішов до військкомату, – згадує він. – Півтора місяця навчання, далі – фронт. Куп’янський напрямок. 32-а окрема мотопіхотна бригада. Я став помічником гранатометника.

На передовій Віталій прижився. Дружній характер, добре почуття гумору допомагали триматися, коли було важко.

Згодом його перевели до 42-го окремого піхотного батальйону. Разом із побратимами він утримував позиції на Куп’янщині, виконував найважчу й найнебезпечнішу роботу піхоти.

Позиції тримали по 12–13 днів поспіль, інколи й довше. Людей бракувало, ворог не припиняв тиску. Артобстріли, стрілецькі бої, постійні спроби прориву з боку росіян…

За 15 місяців служби Віталій лише раз побував у відпустці. Обійняв дружину, доньок, матір і знову поїхав на фронт.

Бій, що став вирішальним у долі Віталія, розпочався буденно. Віталій, як старший групи, завів на нуль вісьмох побратимів. Вони зайняли позиції, освоїлися й розпочали спостереження. Ворог не полишав спроб прорватися, відстрілюватися хлопцям доводилося майже щодня. Того разу окупанти підібралися занадто близько – за 50 метрів до наших окопів. Їх була ціла навала. Але хлопці – ні кроку назад. Група під командуванням Віталія Лісневського, не зважаючи на чисельну перевагу ворога, запекло вела бій, доки не знищила близько 20 окупантів. Ще троє здалися в полон.

– Уже потім ми підрахували, що бій тривав дві з половиною години, – розповідає Віталій. – Ми цього навіть не відчули. У бою час зупиняється. Непрохані гості так і не дійшли до наших окопів – більшість залишилася в українській землі назавжди.

Протримавши позиції 23 доби, наші воїни дочекалися ро-тації і виходили з передової. Дорога була знайома, але війна є війна, безпечних стежок у ній не буває.

– Російська армія використовує спецбоєприпаси, які не вибухають, а розкриваються у повітрі і розкидають десятки дрібних протипіхотних мін на великій площі. Вночі, у повній темряві, ми не помітили одну з них, – згадує воїн.

Віталій із побратимом ішли першими. Раптом прогримів вибух. Коли дим розвіявся, Віталій побачив, що побратим отримав поранення ступні, у нього самого теж цебеніла кров з пораненої ноги. Попри пекельний біль Віталій не розгубився – швидко наклав турнікет молодшому побратимові, потім собі. Потім були довгі 6 годин очікування евакуації.

Далі був госпіталь у Харкові. Лікарі робили, здавалося, все можливе, але стан Віталія погіршувався. Поранення виявилося занадто важким. Воїна перевезли до Києва, але, на жаль, і тамтешнім лікарям кінцівку воїна врятувати не вдалося. Хірурги змушені були ампутувати Віталію ногу вище коліна.

Після операції почалася реабілітація. Віталій заново вчився ходити, звикати до протеза, долати біль, відчай, втому.

– Зараз протез для мене вже як власна нога. Звик. Можу сам піти до магазину, принести додому продуктів, – каже він.

14 липня 2025 року Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння Віталію Лісневському звання Героя України. Про це чоловік дізнався лише в жовтні, коли йому раптом зателефонував колишній ротний і наказав збиратися до Києва.

11 жовтня 2025 року Президент України особисто вручив Віталію Лісневському Зірку Героя.

– Поки нагороджували інших, я знову згадав той бій, – зізнається герой. – Тоді мені не здавалося, що я роблю щось героїчне. Завдання було одне – знищити ворога і вижити.

Сьогодні Віталій живе в рідному Ліплявому разом з родиною. Він звільнився із служби і поступово планує своє майбутнє.

– Ще не вирішив, чим займусь, але точно знаю, що ходитиму на риболовлю. Протез не завадить. Я так люблю рибалити, що й на колясці знайшов би спосіб виїхати до річки, посидіти з вудкою, – усміхається герой.

Віталій, як і більшість із нас, ніколи не мріяв опинитися на війні. Однак, запевняє, якби наперед знав свою долю, все одно пішов би захищати Батьківщину.

Чоловіки не народжуються героями. Вони прагнуть мирного життя в колі родини, працюють, ростять дітей. Але коли на рідну землю ступає загарбник, вони стають її захисниками. І, захищаючи свою родину, своє село, своє життя і життя мільйонів інших людей, стають героями для всієї країни.

Марія ГЛАМАЗДІНА,
кореспондентка газети «Дніпрова зірка»
м.Канів Черкаської області
——————————————————-
Проект підтримує
МХП-Урожай Центральний Хаб
——-‐———————————————–