ЧЕКАННЯ, ЩО НЕ МАЄ ТЕРМІНУ ДІЇ: У ГРОМАДІ ПРОЛУНАВ ГОЛОС «ЗНИКЛИХ»
Бувають дні, коли повітря в місті стає важчим не від вологи, а від болю, який неможливо втамувати. Коли центральна площа перетворюється на місце зустрічі тих, чиє життя розділилося на «до» та «після дзвінка, який не відбувся».
Чергова акція на підтримку безвісти зниклих захисників — це не просто мітинг. Це сповідь.
У руках — плакати. З них дивляться молоді хлопці, чоловіки, батьки. Усміхнені, у пікселі, застиглі в моменті, коли вони ще були «на зв’язку». Сьогодні за них говорять їхні матері та дружини. Їхні голоси тремтять, але не ламаються. Бо за кожним іменем — не статистика, а цілий всесвіт, який хтось намагається стерти з радарів.
Найважче на таких акціях — це тиша між словами. Вона наповнена питаннями, на які поки немає відповідей. Де він? Чи тепло йому? Чи знає він, як сильно його чекають вдома?
Ці заходи потрібні не лише рідним. Вони потрібні кожному з нас. Щоб ми не звикали. Щоб ми не забували, якою ціною купується наш ранок. Кожен піднятий плакат — це вимога до світу не відвертатися. Це нагадування: кожна людина має бути знайдена. Кожен Герой має повернутися додому.
Ми пам’ятаємо. Ми шукаємо. Ми чекаємо на кожного.