Вони зникли з радарів, але не з наших сердець.

Зниклі безвісти — це не прізвища в списках. Це очі рідних, що вдивляються в обличчя кожного перехожого, ніби шукають риси сина, чоловіка, брата у випадкових рисах світу.
Полонені — це ті, чия свобода скута залізом, але чия гідність не зламана. Там, за ґратами й чужими стінами, вони рахують не дні — вони рахують удари серця, тримаючись за пам’ять про дім, за імена близьких, за віру, що про них не забули. Бо забуття — найстрашніша форма полону.

Між «чекаємо» і «сподіваємось» минають місяці й роки. Але чекання не старіє. Воно лише стає важчим. Кожен новий день — це подвиг терпіння. Кожна ніч — молитва без слів. Кожне ім’я — це цілий всесвіт. Кожна історія — це життя, обірване на півслові. Поки вони не повернулися, наш обов’язок — пам’ятати, говорити, вимагати, жити так, щоб їхня відсутність була почутою.