Люди поруч з нами. У час, коли війна щодня випробовує нас на міцність, особливо гостро відчувається потреба в простій людській присутності. У тихому дзвінку, у вчасно принесеному хлібі, у слові, сказаному без поспіху. Поруч із нами живуть люди, для яких турбота про інших не гучний лозунг, а щоденна, часто непомітна праця.

Одна з них – Світлана Козубенко, соціальний робітник Територіальний центр соціального обслуговування Голосіївського району м. Києва. У професії вона з 2012 року. Як це часто буває: прийшла «ненадовго», а залишилася на роки.

Світлана за фахом педагог, викладач української мови та зарубіжної літератури. Мама чудової донечки. Жінка, яка рано втратила чоловіка Івана, що був її опорою і підтримкою. Можливо, саме тому вона так тонко відчуває чужий біль і так добре знає, наскільки важливо, щоб у складний момент поруч була людина.

Її робочий день починається зі спілкування, де потрібно вислухати кожного: про здоров’я, про тривоги, про новини з країни, про самотність. Записати замовлення на ліки та продукти, оплатити комунальні послуги. А потім – дорога. Не зважаючи на відсутність світла чи повітряні тривоги, усе замовлене буде доставлене за адресою.

У домівках підопічних Світлана не просто виконує обов’язки. Вона готує їжу, допомагає з прибиранням, пранням, прасуванням. Для внутрішньо переміщених осіб Світлана пояснює, як оформити соціальну допомогу, куди звернутися по медичні послуги. А з 2024 року серед її підопічних також є і молодий Захисник України, який втратив здоров’я, боронячи наш мир і спокій.

За свою працю Світлана неодноразово відзначена грамотами та подяками. Та головна її нагорода це довіра людей і тихе «дякую», сказане на порозі.

Робочий день закінчується, але думки ще довго повертаються до тих, кому сьогодні вдалося допомогти. Соціальний робітник зачиняє двері установи з втомою в тілі та спокоєм у серці. Бо навіть один день може змінити чиєсь життя.