СТУС І СИМОНЕНКО: ДВА ВАСИЛЯ, ДВІ ДОЛІ – ОДНА УКРАЇНА
У січні українці традиційно вшановують пам’ять поетів Василя СТУСА та Василя СИМОНЕНКА, які стали голосом нації, символом боротьби за свободу і державність.
Існує теорія, згідно з якою природа, наділяючи талантами, думками й устремліннями когось одного, ніби перестраховується, даючи схожий «набір», а заразом і схожий життєвий шлях ще й комусь іншому – приблизно в одному часовому відтинку, в одній країні, за однакових суспільних умов. Таким чином, природа (а може, Бог) ніби говорить: «Якщо одне моє зерня не проросте, його замінить інше…».
Долі Стуса і Симоненка – двох Василів, народжених у різдвяний час, а разом із тим – їхні помисли, прагнення та ідеали наче доводять цю теорію. Їм обом боліла Україна – тим великим, невгамовним болем, відлуння якого долинає до нас тепер, коли доводиться протистояти ворогу. Кожному з цих двох Поетів нелегко доводилось у житті навіть із самим собою. Обоє не вміли миритися з найменшою несправедливістю. Обоє боролися. Обоє полягли у нерівнім двобою із тоталітарним злом – хоч і кожний по-різному. Їх образи й досі постають у пам’яті народу, як провідна Віфлеємська зірка, що є дороговказом до боротьби за Україну.
Вони – з одного покоління. Різниця у роках народження – незначна (Симоненко народився 8 січня 1935-го, а Стус – 6 січня у 1938-го). Обоє походили із бідних родин, а тому з самого малечку добре знали ціну усьому. Симоненкове дитинство минуло у курній сільській хаті, сім’ю рано покинув батько. Батьки Стуса, рятуючись від примусової колективізації, утікають із рідної Вінниччини на Донбас, улаштовуються працювати на завод. Обидві родини постійно борються зі злиднями, які проте часто перемагають. Обидва Василі рано дорослішають, надаючи шкільним урокам більше уваги, ніж хлоп’ячим розвагам. Вочевидь, обоє розуміють, що освіта – то єдина стежка, яка може вивести їх із бідного, безпросвітного, приреченого існування. Тому їхні дитячі портрети, написані сучасниками, багато у чому схожі – зосередженість, серйозність і смуток, який уже жив на дні очей.
Закінчивши школу із медалями, Василі здобували вищу освіту. Обоє обрали гуманітарний фах – Стус навчався на історико-філологічному, Симоненко – на журналістському факультетах. Тогочасне студентство, відчувши «хрущовську відлигу», спробувало скинути з себе полуду минулого – колективізації, репресій, тотального страху. Молодь починала розправляти крила назустріч свіжому вітрові.
Як Симоненко, так і Стус повірили у зміни. Розвінчування культу Сталіна, реабілітація репресованих, загальний дух свободи вселили в їхні серця надію, яка загартувала, підготувала їх до майбутньої боротьби за вільну Україну.
Навесні 1960-го Симоненко вступив до щойно організованого Клубу творчої молоді. Завдання Клубу – розбудова оновленої України. Серед учасників новоствореної спільноти – Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, а також і Василь Стус. Згодом чи не всіх їх поглинуть жорна тоталітарної машини, яка змовкла тільки на короткий час. Симоненко разом із Горською розшукують місця поховань тих, кого розстріляли в тридцятих. Знаходять Биківню. Намагалися надати справі якнайбільшого розголосу. Вимагали, щоб місцям поховань надали статусу національних меморіалів. Вимоги залишалися без жодної відповіді – проте після цього почалося переслідування і цькування Симоненка, яке зрештою призвело до його смерті.
Нелегка доля судилася і його побратиму по перу. Єврейський публіцист, письменник та товариш по ув’язненню Михайло Хейфец у своїх спогадах написав: «Василь Стус – живе втілення національного духу і символ національної гордості українського народу».
У листопаді 1989 року Василя Стуса було перепоховано в Києві, а через рік – посмертно реабілітовано. У 1991-му його посмертно відзначено Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю» (1990), а 26 листопада 2005 р. поета посмертно нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та присуджено звання Героя України. Переважна більшість творів В. Стуса написана на етапах та в таборах, де тривалий час перебував. У багатьох із них автор звертається до трьох дорогих йому образів – України, Матері, Дружини. Ці поезії стали основою майбутньої книги всього життя Стуса – «Палімпсести», за яку поета було висунуто на здобуття Нобелівської премії.
Поезії Василя Стуса перекладені багатьма мовами і видаються великими тиражами англійською, французькою, німецькою мовою.
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді її вручили Миколі Бажану. Симоненко отримав Шевченківську премію лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.
«Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ!»
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ці пророчі віршовані рядки Василя Симоненка перегукуються з рядками його творчого побратима Василя Стуса: Народе мій, до тебе я ще верну, Як син, тобі доземно уклонюсь…І в смерті з рідним краєм поріднюсь…
Продовжуймо протистояти ворогу з рядками поезій Великих УКРАЇНЦІВ. Вони передали нам естафету і прапор боротьби, вірили в торжество ПЕРЕМОГИ.
Тримаймо стрій! Все буде Україна!