Із важким серцем і великим болем сьогодні у Морозівці проводили в останню путь нашого Захисника, нашого земляка, чоловіка, батька, сина, побратима – солдата Демешка Сергія Михайловича.

29 грудня 2025 року, виконуючи бойові спеціальні завдання із захисту Батьківщини, у районі населеного пункту Соболівка Куп’янського району Харківської області Сергій Михайлович загинув.

Він проходив службу оператором безпілотних літальних апаратів у складі батальйону безпілотних авіаційних систем 116-ї окремої механізованої бригади, військової частини А4722.

Сергій народився 1 березня 1988 року в місті Таллінн, в Естонії. Він був найстаршим у багатодітній родині, і з дитинства звик бути опорою – для мами, для молодших братів і сестри.

Відповідальність, турбота, внутрішня сила були з ним завжди.

Він був дуже близький зі своєю мамою, беріг її, поважав, турбувався про неї – і для неї він назавжди залишиться сином, яким можна пишатися.

Ще в дитинстві родина переїхала до Бородянки. Там Сергій навчався, зростав звичайним хлопцем – без показної гучності, але з великим серцем.

Після дев’яти класів здобув професію зварювальника і все життя працював руками. Він був майстром на всі руки, працьовитим, безвідмовним, умів усе – будувати, ремонтувати, лагодити. Допомагав сусідам, ніколи не відмовляв, ніколи не сидів без діла. До нього зверталися, і знали – Сергій не відмовить.

У 2007 році робота (і напевно доля) привели його до Морозівки.

Саме тут він зустрів Аліну – своє велике і справжнє кохання. Між ними з перших днів народилися щирі, теплі, романтичні стосунки. Вони швидко зрозуміли, що створені одне для одного. Жили душа в душу, у взаєморозумінні, підтримці, повазі й любові.

Через 6 років у люблячої пари народився такий жданий первісток – Дмитро, а пізніше й маленький Тимур. Сергій був неймовірним батьком.

Він обожнював своїх хлопчиків, жив ними, цікавився їхнім навчанням, справами в школі, питав про мрії і бажання, намагався зробити все, щоб вони росли в любові, теплі й відчутті батьківської підтримки.

Для нього родина була найбільшою цінністю.

Він любив прості радощі життя – риболовлю, дружні зустрічі, спільний час із дітьми й друзями, умів створювати навколо себе тепло і затишок.

Його поважали, до нього тягнулися люди.

Коли почалася велика війна, Сергій не залишився осторонь. Із перших днів він долучився до місцевої тероборони, стояв на блокпостах, захищав рідне село.

Думка стати на захист країни жила в ньому давно – ще з часів АТО.

На початку 2025 року Сергій свідомо і добровільно приєднався до лав Збройних сил України. Він сам обрав 116-ту окрему механізовану бригаду, пройшов навчання з безпілотних систем, сумлінно ніс службу.

За зразкову військову дисципліну та виконання службових обов’язків отримав подяку від командування.

На фронті він залишався таким самим – відповідальним, надійним, турботливим. Постійно підтримував зв’язок із родиною, щодня телефонував, знаходив час для слів любові – через відеозв’язок, через щоденні повідомлення.

У них з Аліною були свої особливі традиції, наприклад ранкова кава по відеозв’язку. Вона називала його Зая, він називав її Киця. І навіть жорстока війна не змогла забрати в них ніжність.

Сергій дуже сумував за домом, за дітьми, за дружиною, за мамою. Але водночас він знав, що там, на фронті, на нього чекають побратими, які стали для нього другою родиною. Він болісно переживав втрати, завжди рвався бути поруч із тими, хто йшов із ним пліч-о-пліч.

29 грудня Сергій, як завжди, вийшов на зв’язок із дружиною… Сказав, що повідомить, як приїде до позицій. І більше не передзвонив. Цього разу – не зміг.

Він загинув, виконуючи свій обов’язок – як воїн, як Захисник, як людина честі.

Він мав приїхати додому саме 5 січня… Привезли…

Тепер сьогодні у скорботі мама, дружина, двоє маленьких синів, для яких це невимовний біль.

У скорботі родина, друзі, побратими, уся громада.

Сергій жив гідно.

Любив по-справжньому.

І захищав нас до останнього.

Ми схиляємо голови перед його подвигом.

Світла пам’ять про Сергія Михайловича Демешка назавжди залишиться в наших серцях.

Вічна пам’ять Герою.