У п’ятницю, 2 січня, Баришівська громада зібралася, щоб провести в останню земну дорогу нашого земляка, Захисника України – Петриченка Миколу Олександровича, старшого солдата, військовослужбовця 32-ї окремої механізованої сталевої бригади.

Микола загинув 27 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності України в районі населеного пункту Сеньківка Куп’янського району Харківської області. З того часу він вважався зниклим безвісти. Родина жила надією, чекала, вірила…

Лише тепер, після обміну тілами навесні 2025 року та завершення експертиз, стало відомо – Микола загинув.

Це гірка, болюча правда, яку сьогодні змушені прийняти його рідні, близькі і вся громада.

Микола народився 19 грудня 1984 року у Баришівці. Був первістком у родині – відповідальним, серйозним, дуже спокійним хлопцем. Мав меншу сестру Таню, яка нині проживає в Канаді.

Навчався у Баришівській школі №2. Вчився посередньо, але ніколи не створював проблем – ні вчителям, ні однокласникам, ні батькам. На нього ніхто ніколи не скаржився.

Попри свій зріст і кремезну статуру, Микола був зовсім не грізним – він був великим добряком. Спокійним, неконфліктним, тихим. Ніколи не підвищував голос, навіть на маму. Якщо й ображався – просто мовчки дивився скоса і відходив.

Після школи Микола навчався у професійно-технічному училищі в Києві – опанував фах зварювальника і рихтувальника автомобілів. Навчався разом із другом і сусідом Андрієм Черненком, з яким товаришував багато років.

Сьогодні Андрій – тяжко поранений, уже майже два роки проходить складну реабілітацію і зараз прикутий до інвалідного візка. Хлопці підтримували один одного на фронті.

Після навчання Микола служив строкову службу у прикордонних військах, де завершив її у званні старшого солдата.

У цивільному житті працював там, де була потрібна праця рук і фізична сила. Не цурався жодної роботи. Останнім часом працював на місцевому м’ясокомбінаті у Баришівці.

Микола не був одружений, не мав власних дітей. Але мав найдорожче – маму, сестру і племінників, про яких дбав і яких щиро любив. У нього їх троє – Софія, Амар і Марія.

У перші дні повномасштабної війни Микола сам пішов до військкомату добровольцем, допомогав охороняти Баришівку. А в листопаді 2023 року був мобілізований.

Він не ховався, не уникав – просто чекав свого часу. І коли цей час настав, став до строю.

Після навчання, підготовки та злагодження 30 грудня 2023 року Микола вже був на Куп’янському напрямку. Там його зустрів той самий друг і сусід – Андрій Черненко.

На початку лютого 2024 року Микола отримав вогнепальне поранення – кулю у ліву лопатку. Пройшов операцію, лікування у Харкові і дуже швидко став на ноги.

Він не любив говорити про війну. Мамі писав коротко – «все добре», «поїв», «як ви?». Нічого зайвого.

І вже зовсім скоро він знову повернувся в стрій, знову – на нуль.

А вже 28 лютого 2024 року мамі Ларисі Миколаївні спои ивістили, що її син зник безвісти. Родина чекала. Надіялаcя. Вірила, що він живий, що, можливо, у полоні. Жодних звісток не було…

І лише тепер стало відомо – він загинув.

У житті Микола був надзвичайно лагідним і турботливим. Любив сидіти за комп’ютером. Умів в’язати, шити, вишивати, робив сестрі паперові поробки.

Мав справді золоті руки – міг полагодити будь-що, допомогти сусідам, зібрати меблі, відремонтувати техніку, налаштувати антену. Допомагав усім і ніколи не відмовляв.

З дитинства його жартома називали Мішка-коала – за його доброту і трохи неповоротку ходу.

А на війні його позивний був Тінь.

І мама сказала дуже просто і дуже боляче – «Він мав позивний Тінь… і пішов у тінь».

Баришівка попрощалася з доброю, світлою людиною.

З сином. Братом. Дядьком. Другом. Захисником.

Світла пам’ять тобі, Миколо.

Вічна слава Захиснику України.

Низький уклін і шана…