ЗАМЕРЗ ІЗ ДІТЬМИ: ЖИТТЄВИЙ ПОДВИГ ОТЦЯ ІВАНА КИПРІЯНА
Маловідомий широкому загалу простий священик із Немирова Іван КИПРІЯН мало чим відрізнявся від отців Української Греко-католицької Церкви початку ХХ століття. Однак ім’я і постать Івана Кипріяна стали символом Милосердя і Добра для багатьох поколінь українців.
Освічений, шляхетний, він служив Богу та своєму народу. Помер мученицькою смертю разом із дітьми-в’язнями радянського табору ГУЛАГ. Одного разу отцеві Іванові таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 дітей не для медичного огляду, а на розстріл і закрили їх у клітці без даху, аби зранку розстріляти серед снігів. Нещасні малюки кричали і кликали отця Кипріяна, щоб він до них прийшов. Та садисти не звертали на це ніякої уваги. Заметіль тривала чотири дні і розстріл було відкладено на пізніше. Дізнавшись, що діти приречені на смерть, священик виготовив з цукру ангеляток і намагався пробратися до малих мучеників. Невдовзі почалася жахлива хуртовина. Отець Іван, долаючи стихію, шукав діточок, кликав їх. Молив Ісуса і всіх святих допомогти йому знайти дітей. І він почув їх плач, був із ними, втішав до останньої хвилини життя. Коли скінчилася метелиця, то сторожі знайшли тіло священика в клітці разом із замерзлими дітьми. Він ще тримав за руку одного хлопчика. Сталася ця трагедія у січні 1924 року.
Отець Іван Кипріян був висвячений на священика і до кінця своїх днів зберіг вірність материнській Церкві. Слово Боже стало його основною зброєю, адже з молодих літ проповідував любов до Бога, любов до ближнього. Особливо отець Кипріян любив дітей і намагався вкласти в їх чисті душі зерна правди і смиренності. А ще – виховував їх патріотами України, бо сам ним був.
У 1918 році з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася Західно – українська народна республіка, якій тут же оголосила війну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала організовуватися Українська Галицька Армія, і отець Кипріян, залишивши свою парафію, стає польовим духівником Української Галицької Армії. З нею пройшов весь її героїчний і трагічний шлях. Після поразки національно – визвольних змагань отець Іван залишився на Великій Україні. Згодом був заарештований чекістами.
У таборах ГУЛАГу український священик пережив голод, хвороби, знущання і катування. Більшовицька система нищення людей не жаліла навіть найменших дітей. У барак №332, де перебував отець Іван, привезли малюків – дітей «ворогів народу», батьки яких були знищені. Ці нещасні отримували лише залишки їжі, тому мало хто з діточок доживав до п’ятирічного віку. Обдерті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвороби і голод косили їх десятками.
Отець Іван Кипріян домігся дозволу табірного начальства і опікувався понад сімдесятьма дітьми. Шістдесятирічний священик випрошував їжу у дорослих в’язнів, носив помираючим дітям теплу воду, шукав будь-яке лахміття аби зігріти найменших, котрі ледве навчилися говорити. А вночі щиро молився Богу, щоб порятував цих ангеликів. Щодня він правив Службу Божу, для тих, хто від страждань зійшов з розуму та паралізованих дітей.
Немов батько, тулив до себе нещасних дівчаток і хлопчиків та гірко ридав разом із ними. Померлих дітей отець Іван сам хоронив, обережно несучи легеньке тільце на руках і шепчучи молитви за упокій дитини. Усі дорослі в’язні глибоко поважали його і допомагали оберігати дітей на відміну від червонозорих садистів. Полегшення страждань безневинних маленьких ангеликів отець Іван вважав своїм моральним обов’язком.
Милосердя, людяність, жертовність в ім’я порятунку дітей, вірність своєму духовному покликанню – стали життєвим подвигом священика.
(За матеріалами книжки Ігоря Федика» Українські патріоти: синтез духу і чину» Л. 1998.)