Шановні жителі Вільшанської громади!!!
Вчора наша громада попрощалася з прекрасною людиною, патріотом свого рідного краю, Лікарем з великої літери – Володимиром Олексійовичем Максименком…
Володимир Олексійович Максименко відноситься то когорти тих людей, які творили історію нашого селища, усієї громади, України.
Усе його життя пов’язане саме з його рідною Вільшаною, де він народився та прожив майже усе життя. Мудрості життя його вчило ще з дитинства, яке припало на повоєнні роки. Після закінчення школи доля закинула Володимира Олексійовича до далекого Казахстану, де він закінчив медичне училище, Карагандинський медичний інститут, працював у санітарно-епідеміологічній станції. Там же зустрів свою майбутню дружину – Валентину Трохимівну, яка була поряд із ним усе його життя. Але серце та душа завжди прагнули до рідного краю. Тож 1970 року подружжя Максименків повернулося до нашого квітучого краю, в Україну, до рідної серцю Вільшани. На той час у Вільшанській дільничній лікарні були хірургічне, терапевтичне та гінекологічне відділення. Тож молодому спеціалісту довелося взяти на себе одну із самих складніших медичних місій – професію хірурга. Населення було багато, лікарня обслуговувала усі навколишні села, тож молодому хірургу роботи вистачало. Тисячі складних та простих (хоча таких у хірургів мабуть не буває) хірургічних операцій – апендицити, грижі, розрізані пальці, нариви, зламані кінцівки… Сотні врятованих життів та людських душ… Сотні недоспаних ночей… Адже, праця медика – це безперервна «війна» за здоров’я, що вимагає самопожертви, готовності чергувати та забувати про втому.
Із 1991 року Володимир Олексійович – головний лікар Вільшанської дільничної лікарні. Ця посада наклала на нього величезну відповідальність і за хворих, і за колектив, і за саму лікарню. І довелося стати не лише лікарем – а й господарником. Але талановита людина – талановита у всьому. Ремонти, опалення, водопостачання – здебільшого саме завдяки цій людині ми досі маємо ту лікарню, яку ми досі маємо змогу відвідувати. Були і важкі 90 – ті, коли саме існування лікарні було під загрозою, і саме Максименко знайшов потрібні слова, прийняв правильні рішення, скористався потрібним зв’язками і медичний заклад продовжив працювати, були збережені робочі місця, хворим і надалі було куди звернутися за допомогою.
І вже будучи пенсіонером, постійно навідував свою (а за ці роки вона дійсно стала дня нього другою домівкою) лікарню. Для того щоб знову оглянути все своїм господарським оком, поцікавитися справами своїх учнів та колег, і знову допомогти. Тому що не міг інакше, тому що обрав для себе покликання служіння людям.
Кажуть, що лікар – це посередник між людиною і Богом. Саме ці слова мабуть найкраще ілюструють сутність та мудрість Володимира Олексійовича Максименка.
Адже, професія медика – це не просто робота, а високе покликання стояти на сторожі людського життя, що вимагає співчуття та відданості. І Олексійовичу вдавалося поєднувати в собі холодний розум і гаряче серце. Для багатьох він був символом надії, захисту та порятунку, посередником між недугою і здоров’ям.
І для всієї громади він став дійсно НАРОДНИМ ЛІКАРЕМ.
Ніколи Володимир Олексійович не стояв осторонь і суспільного та громадського життя, адже завжди вболівав за долю власного селища та своєї держави. У 90 – ті, коли почали пробиватися перші паростки нашої незалежності, саме він був одним із «двигунів» цих процесів у Вільшані, разом зі своїми соратниками активно сприяючи становленню незалежної української держави. Тривалий час обіймав громадську посаду заступника голови Вільшанської селищної ради, багато років був постійним та активним членом виконавчого комітету.
І дуже жаль що нині, саме такі люди йдуть від нас у засвіти. Бо ж такими невблаганними є закони людського буття. Та частинка Володимира Олексійовича назавжди залишиться у кожному із тих, хто має за честь називати його своїм вчителем, наставником, колегою, соратником, другом, товаришем… Адже такі люди не йдуть безслідно, а назавжди залишають про себе добру та світлу пам’ять. І слід в історії. Адже Володимир Олексійович Максименко – це ціла віха в історії громади. А наша затишна лікарня завжди буде пам’ятати його тихі впевнені кроки.
СПОЧИВАЙ З МИРОМ НАРОДНИЙ ЛІКАРЮ…

Від усієї громади висловлюємо найщиріші співчуття рідним покійного – дружині Валентині Трохимівні, донькам, всім рідним та близьким, колегам, друзям. Всім хто знав та завжди буде пам’ятати Володимира Олексійовича Максименка.