Та найбільше любив Україну
Сьогодні, 22 жовтня, Новоархангельська громада провела в останню безповоротну дорогу нашого земляка, дорогого сина, рідного брата, турботливого батька, чудову людину та мужнього воїна Федоренка Миколу Івановича. Він любив землю і дбайливо обробляв її, любив своїх дітей, любив їзду на автомобілі і спілкування з людьми. Та найбільше він любив Україну, не ухиляючись пішов захищати її і поклав на вівтар Батьківщини найцінніше — своє життя.
Цей жовтневий день видався напрочуд гарним, сонячним і наповненим квітами. Тільки сьогодні вони символізували не радість і свято, а устеляли останній шлях полеглого земляка. Віддати шану загиблому Герою в Мар’янівці прийшло багато односельців, рідних, друзів, однокласників, колег, знайомих. В церемонії поховання взяли участь представники Новоархангельської селищної ради, Мар’янівського старостату, ПОП імені Гагаріна, Новоархангельського ліцею «Лідер» та його філій, ПСП «Синюха», ПП «ДНБ», філії «Новоархангельська ДЕД» та інших підприємств і організацій громади. На знак вдячності та поваги люди утворили живий коридор, ставши на одне коліно.
Настоятель Свято-Володимирівського храму (селище Новоархангельськ) митрофорний протоієрей Ілля Сович і настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (с. Кам’янече) митрофорний протоієрей Степан Гринда провели обряд відспівування покійного.
Поховали Миколу Івановича на місцевому кладовищі, поруч із своїм сусідом Пасменком Василем Олександровичем, який також загинув в боротьбі з російськими окупантами. Перший заступник Новоархангельського селищного голови Ольга Михайлівна Баліцька розповіла про життєвий і військовий шлях відважного воїна.
Народився Федоренко Микола Іванович 28 листопада 1975 року в селі Мар’янівка. Дитячі та юнацькі роки провів у рідному селі. Після закінчення 9 класів Мар’янівської середньої школи вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства, де здобув професію інженера-механіка.
Ще в підлітковому віці хлопець знайшов своє покликання — праця на землі та все, що пов’язане з сільськогосподарською технікою. Воно й не дивно. Його батько — Іван Миколайович Федоренко, був головою місцевого господарства, тож юнак душею прикипів до хліборобської справи. І першою його трудовою діяльністю під час навчання в технікумі стала робота помічником комбайнера.
Після проходження строкової військової служби навчався в Уманському сільськогосподарському інституті за спеціальністю «Агрономія». Працював інженером по техніці безпеки в колгоспі імені Гагаріна.
В 2001 році одружився з Оксаною Миколаївною. У подружжя народилося двоє прекрасних дітей. Микола Іванович любив сина та доньку світлою батьківською любов’ю й ніжно називав Владюшка і Танюшка. Вони були сенсом всього його життя.
Працьовита людина, наш земляк не цурався ніякої роботи. І де б не працював, завжди користувався шаною і повагою у співробітників. В його характері домінували такі якості як людяність, доброта, порядність, відповідальність, помножені на професіоналізм.
Одна справа стала для нього і професією, і улюбленим хобі — Микола Іванович таксував в місті Умань, де проживав разом з сином. Любив вправно керувати автомобілем міськими і сільськими вулицями, спілкуватися з різними людьми та підтримувати їх у разі потреби. Адже за час роботи таксистом сам став трохи психологом. А ще — автоінструктором для своїх рідних, навчивши сина і доньку їздити на автомобілі.
Разом з тим наш земляк самостійно працював на землі, вміло обробляючи земельні паї своїх батьків та рідних.
23 липня 2024 року Микола Іванович Федоренко був призваний на військову службу. Він присягнув на вірність українському народу, хоча мав проблеми зі здоров’ям. Та називатися ухилянтом було для нього найбільшою ганьбою.
З початку служби проходив навчання в Вінницькій області. П’ятого вересня воїни-захисники були направлені в Курську область. Наш земляк служив стрільцем-помічником гранатометника однієї з військових частин Збройних Сил України. Мав військове звання сержант.
Перебуваючи в самому пеклі, він надзвичайно турбувався про маму — Лідію Павлівну, у якої хворе серце. Під час коротеньких телефонних розмов весь час запитував: «Як ти, мамо?» А ще поводив себе не як варварський загарбник, грабіжник чужого добра, а як цивілізована людина, для якої в першу чергу важливі честь і достоїнство.
З 9 вересня по 13 жовтня від нього не було жодного сповіщення, і цей відрізок часу рідні пережили як у страшному сні. 14 жовтня нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок. Але в телефоні почувся чужий голос. Це був побратим нашого земляка, який сповістив, що Микола Іванович Федоренко 13 жовтня помер у нього на рухах від осколкових поранень, отриманих під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Погребки Курської області. В тому кривавому бою судилося вижити не всім.
Йому навічно залишилося 48 років. Нашого земляка назвали в честь діда. Дід загинув на фронті в листопаді 1944 року, а Микола Іванович — в жовтні 2024-го. Він повторив долю діда, полігши у нерівній схватці з підступним ворогом — заради миру, заради спокійного життя в єдиній і цілісній Україні.
У загиблого залишилися батько Іван Миколайович, мама Лідія Павлівна, син Владислав, донька Тетяна, сестра Людмила. Біль і смуток торкнулися сердець не лише батьків, дітей та сестри, а й усіх нас, жителів громади, і односельців-мар’янівчан, які знають Миколу Івановича як добру, привітну, приємну у спілкуванні людину.
Зі словами жалоби до присутніх звернулися начальник третього відділу Голованівського територіального районного центру комплектації та соціальної підтримки підполковник Роман Олександрович Бобко та отець Степан Гринда. Роман Олександрович Бобко висловив рідним співчуття від Збройних Сил України і Міністерства оборони України. Ставши на одне коліно, він вручив батькові захисника Державний Прапор України, який почесна варта зняла з труни його сина — як символ держави, яку він боронив до останнього подиху. На честь нашого земляка пролунав трикратний стрілецький салют.
Новоархангельська селищна рада, вся Новоархангельська громада глибоко сумують з приводу загибелі вірного сина Вітчизни Федоренка Миколи Івановича і висловлюють співчуття рідним і близьким полеглого. Ми доземно вклоняємося всією громадою батькам нашого захисника — за те, що виростили, виховали такого чудового сина, справжнього патріота, мужнього, безстрашного воїна.
Пам’ять про нашого земляка вічно житиме в наших серцях. Герої української землі не вмирають. Вони стають небесними охоронцями нашої громади і України.
Цієї осінньої пори знов летять птахи у вирій. Нехай з ними відлітає за обрій його світла, чиста душа. Нехай їй буде легко в небесних висотах!
Вічна пам’ять і слава воїну-захиснику Федоренку Миколі Івановичу!
Слава Україні! Героям слава!