Війна завжди ставить перед кожним важливе запитання, від якого неможливо сховатися. Запитання про вибір, відповідальність і про те, ким ти залишишся для своїх дітей, коли настане тиша.

Група комунікацій Регіонального управління Сил територіальної оборони “Південь” продовжує цикл матеріалів “Герої не вмирають”, в яких ми разом з близькими та рідними згадуємо та вшановуємо подвиг наших загиблих побратимів.
Текст озвучив Arsen Tsymbaliuk

✍🏻У мене росте син, і я маю відповісти на питання, де був тато під час війни. Ці слова Олександр Трошин сказав у перші дні повномасштабного вторгнення. Для нього це не було гаслом чи гучною фразою. Це був усвідомлений вибір, внутрішня присяга совісті та відповідальність перед майбутнім свого сина.

Уже в лютому Олександр мобілізувався разом із братом-близнюком Сергієм та своїм батьком. Без вагань, без пошуку виправдань — вони стали на захист України родиною.

5 січня 2024 року солдат Трошин виконував надзвичайно небезпечне бойове завдання у складі першого стрілецького відділення третього стрілецького взводу підрозділу ТГр «Голд» 122-ї окремої бригади територіальної оборони. Під час транспортування через річку Конка поблизу Кринок, у вкрай складних умовах, у човен влучив ворожий FPV-дрон. Рятувальну операцію розпочали негайно, було задіяно човен екстреної евакуації. Проте Олександр Трошин загинув, до останнього виконуючи бойове завдання.

Дружина Олександра Аліна, його командир і бойовий побратим Олександр Чеботарьов згадують його як людину честі, добровольця, люблячого батька й надійного воїна.

✍🏻Ми познайомилися з Сашею біля клубу, — розповідає Аліна. Через рік вони одружилися, а у 2020 році в родині народився син Родіон. Між батьком і сином були щирі, глибокі стосунки. Родя дуже схожий на тата — і зовні, і характером. У ньому вже відчувається батьківська твердість і рішучість.

На початку повномасштабної війни Олександр твердо сказав, що не буде ховатися й піде захищати країну. Для нього це був обов’язок перед сином, родиною та всією Україною.

✍🏻Ми зустріли Сашу і його брата Сергія на третій день війни у Березовському військкоматі, — згадує командир. — Разом із ними був і їхній батько. Попри проблеми зі здоров’ям у Сергія, сумнівів ні в кого не виникало. Обидва брати були справжніми патріотами й думали лише про те, як зупинити ворога, який уже стояв під Миколаєвом.

Брати завжди трималися разом. Вони відповідально ставилися до служби, наполегливо опановували зброю й техніку, не уникали складних завдань і часто брали на себе більше, ніж вимагалося. Підрозділ проходив навчання як в Україні, так і за кордоном. Навіть після травми руки Олександр повернувся до строю й тренувався нарівні з усіма.

Переходи через Дніпро човнами були справою для найвитриваліших. У катері боєць залишався сам на сам із небезпекою. Брати завжди були в одному човні. Після одного з влучань тіло Олександра вдалося витягнути. Про долю Сергія досі нічого не відомо, але надія залишається.

✍🏻Це великий біль, але й велика гордість, — каже Аліна. — Він зробив так, як має чинити справжня людина. Я пишаюся моїм чоловіком.

Історія Олександра Трошина — це історія про відповідальність, любов і вибір. Про батька, який не сховався за страхом, а залишив синові найсильнішу відповідь: бути там, де вирішується доля країни.🇺🇦