Шановні жителі Вільшанської громади!!!
Сьогодні Вільшанська земля зустрічала свого вірного сина, захисника Маріуполя, героя «Азовсталі» Романа Володимировича Задорожнього.
Ще 2-го жовтня цього року на просторах інтернету ми всі побачили цю приємну для нас новину, що нашого Земляка після більш як трьох років неволі звільнено з полону. Побачили Романа, загорненого у жовто – блакитний український стяг, зі змученою та змарнілою, але, все – таки, посмішкою на устах. Схудлого, посивілого – але, все – таки, живого…
Хоча, наш Герой, як і його мама Віра Володимирівна, останнім часом проживали у м. Миколаїв, ми всі знали та чекали, коли у нього з’явиться можливість навідати свою батьківщину, свою рідну Вільшану. Тому що тут пройшло дитинство та юність. Тут жили бабуся та дідусь, тут досі проживає дядько, рідні, друзі, однокласники, знайомі.
І, ось, сьогодні Роман Володимирович Задорожній завітав до свого рідного селища.
Не дивлячись на зимній, морозний день, більше сотні людей зустрічало нашого Героя та його маму біля Алеї Слави з жовто – блакитними прапорами і хлібом – сіллю на рідній землі. І на їх очах бриніли сльози. Сльози від того що нарешті вони знову завітали на свою малу батьківщину, обійняли своїх рідних та друзів. Сльози від щирої зустрічі, яку влаштували їм їхні земляки. Адже майже кожен хотів обійняти та привітати з поверненням нашого Воїна.
Потім усі присутні перейшли до селищного Центру культури та дозвілля, де було проведено зустріч із нашим Захисником та його мамою. Зала Будинку культури заледве вмістила всіх охочих поспілкуватися з нашим Земляком. Вітальне слово від усієї громади виголосив селищний голова Адомський С.А., подякувавши нашому Герою за мужність та стійкість, і побажав як найшвидшого одужання та забути весь той жах, який йому довелося пережити.
Були теплі спогади від класного керівника Щербак Валентини Анатоліївни, яка разом з Романом згадали його шкільні роки, за якою партою він сидів, як навчався. І, насамкінець, його вчителька міцно та по-материнськи, обійняла свого вихованця, подякувавши йому та його матусі за хоробрість та сміливість.
Потім була розповідь нашого Захисника про війну та полон… І, не дивлячись на те, якими тяжкими для нього були ці спогади, Роман сам зголосився поділитися ними зі своїми земляками.
Почавши свою розповідь, Роман вибачився за свій, за його словами «суржик». Хоча, на контрасті з багатьма із нас, він говорив на прекрасній українській мові. Тому що, за його словами, трохи відвик говорити українською. Адже у полоні дуже били саме за те, що наші хлопці дозволяли собі спілкуватися українською. Це суворо заборонялося нелюдами, дозволявся лише «вєлікій і магучій». Тобто найперше, чого намагалися позбавити – це мови…
Розповідав про те як з перших днів повномасштабного вторгнення у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського йому довелося боронити спочатку Павлопіль, потім Маріуполь, і нарешті останній оплот нашої оборони – «Азовсталь». Як хлопці залишившись без боєприпасів, харчів, медикаментів, під постійними обстрілами до останнього боронили рідну землю. І коли постав вибір здаватися у полон, чи йти на прорив – наш Земляк з частиною свого підрозділу вирішили йти на прорив, що практично було рівнозначно загибелі.
Розповідав про те, що коли було поранено командира, і він наказав залишити його та йти далі – наш Герой разом зі своїм товаришем не змогли полишити свого побратима та намагалися вибратися лише утрьох. Переодягнувшись у цивільний одяг їм вдалося минути два ворожі блок – пости, але на третьому їх схопили…
І почалися безкінечні місяці полону. Донецьк, Оленівка, Таганрог, Ростов… Знущання, побиття, допити, холод, голод… Але разом з тим стійкість, мужність, рішучість, сміливість та незламність!!!
Розповідав наш Захисник про те, як уже майже втративши надію, дізнався що його буде обміняно. Про свої перші кроки та враження на рідній українській землі. Хоча, мабуть, не можна підібрати таких слів щоб передати ті почуття які відчував наш Захисник, тож краще за нього говорило його обличчя – мужнє, рішуче та незламне. Але разом з тим добре, веселе та радісне. Адже він після більш як трьох років поневірянь знову завітав до рідного селища та побачив такі рідні і привітні обличчя своїх земляків.
У багатьох присутніх бриніли на очах сльози і під час зворушливої розповіді мами нашого Героя Віри Володимирівни.
Про сотні безсонних ночей, про сотні оббитих порогів високих кабінетів, про її боротьбу за визволення Романа, про тисячі молитов за синове повернення, які ніколи не припиняли лунати у її змученому материнському серці.
Та про один єдиний лист, який надійшов від сина за час полону. Хоча було їх написано більше десятка. Отак це нелюди намагалися вбити останню надію наших Воїнів.
А ще про Віру та Надію, які ніколи не зникали з її серця та душі. Адже вона вірила у свого сина, вона надіялася що він усе витримає, вона знала що він мужній та сильний Воїн. І Бог почув її молитви.
Її Роман знову поруч з нею…
Насамкінець, весь зал Будинку культури, вщерть набитий бажаючими почути нашого Героя, довго стоячи оплесками вітав його на рідній землі, дякуючи за мужність, відвагу та стійкість.
А ми всі віримо, надіємося та молимося за те, щоб ми мали змогу привітати таким чином усіх наших Воїнів, доля яких залишається невідомою.
СЛАВА УКРАЇНІ!!!