Пригадаємо наше минуле
МИСТЕЦТВО ЗУПИНЯТИ ЧАС
Щороку на початку січня відзначається свято, малопомітне для пересічного люду. Та навіть не всі фахівці, причетні до професії, відображеної в цьому святі, пам’ятають про нього. А втім, цей день став справжнім проривом для людства, бо вперше дозволив точно й об’єктивно фіксувати миттєвості життя.
Отже, 7 січня 1839 року народилася її величність Фотографія – спочатку як технічний та хімічний засіб фіксації зображення, що швидко став окремим видом мистецтва. Саме того дня відбулося спільне засідання двох французьких академій – Академії наук і Академії витончених мистецтв, на якому фізик Домінік Франсуа Араго зробив детальну блискучу доповідь про результат багаторічних дослідів французького хіміка і винахідника Луї Дагера – метод отримання відбитка зображення (дагеротипа). І з тих пір «світлопис» пройшов довгий мистецький і технічний шлях, невпинно вдосконалюючись – від чорно-білого до кольорового, від скляних фотопластин до гнучких фотоплівок різних стандартів, а в наш час – до цифрової фотографії, коли вже кожен може взяти до рук свій мобільний телефон і зупиняти миттєвості, доки стане пам’яті в «мобільці».
А колись, навіть три-чотири десятиліття тому, це була справжня розкіш, доступна лише професіоналам та небагатьом фотолюбителям, які могли не тільки дозволити собі придбати дорогий фотоапарат і не менш дешеве лабораторне обладнання, щоб самостійно друкувати фотознімки, а ще й навчитися цій справі, пізнати всі її «секрети»! Відтак ще в 1960-1980 роках минулого століття фотографія була не так доступною, як зараз, але завдяки цьому тепер кожне пожовкле фото з давніх сімейних фотоальбомів – то справжня реліквія, що «дихає» історією сім’ї, родини, багатьох наших попередників. А сотню років тому взагалі, аби зробити такий портрет на згадку своїм нащадкам, людина мусила їхати аж в обласний центр, до спеціального фотосалону, а в селі замовити фото можна було тільки у фотографів, які зрідка навідувалися сюди для підробітків. Тому так мало збереглося світлин 1920-1930 років, і тому так ретельно берегли їх наші батьки!
Справжній «прорив» у цій справі стався після Другої світової війни, коли у штаті промислової артілі «Червоне проміння» став працювати фотограф Віктор Павелко. Він же робив знімки і на замовлення редакції Нехворощанської районної газети «Прапор перемоги». Після нього нехворощан та мешканців сусідніх сіл фотографував Михайло Скиба. Крім них, варто назвати ім’я Івана Євменовича Білоконя – багаторічного працівника редакції, який ще замолоду захопився фотосправою і до схилу літ, доки дозволяло здоров’я, не випускав з рук фотокамеру. Завдяки цьому накопичив чималенький фотоархів, багато його знімків увійшли до краєзнавчої книги «У просторі століть». Особливо цінні вони тим, що виконані в жанрі репортажного фото. І хоч нерідко ці паперові «картинки» порівняно з сучасними фото малоякісні, проте мають в собі особливу естетику і привабливість.
У 1960-1970-х роках поширеною практикою було виготовлення портретних фото для Дошок пошани чи стінгазет. То був цілий ритуал: працівників чи працівниць – передовиків виробництва – попереджали про таку зйомку і вони вдягались у святковий (празничний, вихідний) одяг, кріпили на нього свої трудові чи бойові нагороди, робили зачіски – усім же хочеться виглядати солідно, красиво і модно!
Минула, відлетіла в небуття та епоха… А з нею й ті, хто колись ретельно позував перед величезною, громіздкою фотокамерою. Зате є їхні фото! Деталізовані образи, загартовані характери, горді погляди справжніх селян-степовиків, які пережили страшні політичні й соціальні процеси в буремному ХХ столітті.
Вдивіться в ці обличчя нехворощан, шедіївців, маячківців, жителів інших сіл нашої громади. Хтось упізнає в них своїх родичів чи знайомих. Хтось вдивлятиметься в них і в наступні десятиліття – коли вже й нас не буде. І все – завдяки винаходу, який навчив зупиняти час.
Олександр ЗІНЧЕНКО,
журналіст, краєзнавець