Сьогодні — день пам’яті кіборгів.
Тих, кого не зламав бетон.
Тих, кого не злякала смерть.
Тих, кого не здолав ворог.
Вони тримали Донецький аеропорт не лише руками — вони тримали його серцем. Серед кіптяви, пилу й руїн вони залишалися людьми: молилися, жартували, прикривали побратима власним тілом, телефонували додому, знаючи, що це може бути востаннє. Вони стояли там, де земля здригалася, а небо падало на плечі.
Їх назвали кіборгами — бо не вірили, що люди здатні так довго тримати біль, холод і страх. Але вони були людьми. Синами й доньками, чоловіками й батьками, тими, хто любив, мріяв, планував життя після війни. Вони просто більше за інших любили Україну.
Вони падали — але не відступали.
Гинули — але не здавалися.
І навіть у смерті залишилися на варті.
Сьогодні ми згадуємо їх поіменно і без імен. У тиші храмів, у шурхоті прапорів, у сльозах матерів і вдячності тих, хто живе завдяки їм. Пам’ятаємо тих, хто не повернувся, і тих, хто повернувся з війною в серці.
Нехай Господь упокоїть їхні душі там, де немає вибухів і болю.
Нехай їхня жертва буде нашою совістю.
Нехай їхня мужність стане нашою силою.
Кіборги не вмирають.
Вони просто стають небом над Україною.