Під зимовим сонцем згасло ще одне світло нашої громади…

Сьогоднішнє сонце світило так яскраво, ніби намагалося подарувати хоч крихту тепла, але морозний день усе одно залишав у повітрі тонку, ламку тишу болю. Городнянщина прокинулася під прозорим зимовим небом, та навіть чисте світло не змогло розсіяти важкого смутку, що опустився на наш край.
Здавалося, сонце торкалося землі несміливо — наче відчувало, що громаду знову огорнула хвиля чорної звістки. Мороз жалив щоки, але справжній холод стискав серце: ми втратили ще одного свого Сина, Героя — Панченка Олександра.

Вулиці Городні, знайомі йому з дитинства, мов закам’яніли від скорботи. Кожен куточок міста пам’ятає малого хлопця, що зростав тут, бігав шкільними коридорами другої школи, мріяв про спокійне й просте життя. Стриманий, сумлінний, завжди готовий підставити плече — таким його знали всі, хто хоч раз мав щастя зустріти Олександра.

Згодом він долучився до лав Збройних Сил України — тих, хто своїми плечима стримує війну, хто приймає на себе небезпеку заради нашого спокою. 11 січня 2026 року на Донеччині його життя обірвалося, коли він виконував свій військовий обов’язок. Обов’язок перед Україною. Перед кожним із нас.

Сьогодні найважче його рідним. Вони втратили не просто близьку людину — вони втратили частинку серця, втратили тепло, яке завжди гріло їх поруч, і яке так несправедливо вирвала війна. А громада втратила Людину, що могла ще жити, мріяти, любити, творити добро.

Спочивай із миром, Олександре. Хай небеса обіймуть тебе ніжніше, ніж холодний зимовий вітер. Хай зорі стануть сторожами твоєї вічності.
А наша пам’ять про тебе — світлом, що ніколи не згасне.

🕯 Вічна слава і світла пам’ять нашому Герою.