РОЗВІДНUК ІЗ ВЕЛИМЧА ОЛЕГ ПІВЕНЬ ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ НА ЩИТІ ЧЕРЕЗ 780 ДНІВ ПІСЛЯ ЗАГИБEЛІ

18 січня Велимченська ОТГ провела на вічний спочинок захисника України, розвідника 2 розвідувального відділення розвідувального взводу 3 механізованого батaльйону 65-ї oкремої механiзованої бригади «Велuкий луг» Олега Володимировича Півня, 30.10.1990 р.н. Життя бійця обірвалося ще 30 листопада 2023 року біля н. п. Робoтине Запoрізької області. 780 днів, більше двох років він вважався зниклим безвісти. І хоч неофіційно рідні знали, що він не повернувся з позиції навіки, у глибині душі жевріла надія, що це якась помилка, що їхній Олег таки повернеться додому живим. Остання іскорка надії обірвалася 6 січня, коли надійшла звістка про підтвердження збігу ДНК-зразків.
З ДИТИНСТВА ТЯГНУВСЯ ДО ВСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО
Олег Півень народився 30 жовтня 1990 року у сім’ї Володимира Йосиповича і Світлани Петрівни Півнів у Велимчі. Мама працювала вчителем у школі, тато – будівельником на сезонних заробітках. Олег був наймолодшим, третім у сім’ї після старших Олександра і Юлії. З раннього дитинства захоплювався футболом, разом із старшим на три роки братом відстоював честь села на районних турнірах. Дружив з усіма, з позитивом ставився до життя. У юнацькі роки в Олега розвинулася неабияка цікавість до історії свого роду та історії України загалом. Прадід Півнів, Микола Коляда, зник безвісти під час Другої світової війни. І це питання не давало правнукові спокою. Він довідався, що прадід Микола загинув у Берлінській битві. Йому були цікаві історії конкретних битв у різних вiйнах, озброєння, втрати з обох сторін. Він часто навіть у розмовах із рідними питав, чи вони таке знають, і розповідав їм. А ще колекціонував монети, старі паперові гроші. Мав колекцію гривневих експонатів від початку незалежності України. Ще задовго до війни почав збирати різного розміру прапорці України. Вони були у нього на одягові, у кімнаті, на різних предметах. Сестра Юлія каже, що він завжди вирізнявся якось особливою проукраїнською «жилкою».
ПІШОВ НАВЧАТИСЯ НА ПЕДАГОГА ЗАРАДИ МАМИ
Після закінчення Велимченської школи Олег Півень вступив до Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука у Рівному. Здобув фах вчителя фізкультури. Хоча, сестра розповідає, що на вищу освіту пішов тільки заради мами. Вона турбувалася, щоб син не був без освіти. Тож він з великої поваги до матері вступив і закінчив університет, та життя своє з учителюванням не пов’язав. Батько ж натомість бачив Олега вихователем. Усе тому, що він надто любив дітей дошкільного віку, завжди легко знаходив спільну мову з ними. Юлія каже, що коли приїжджав до неї в гості (мешкає у Люблинці біля Ковеля), то грався з племінниками і з зовсім чужими дітьми та отримував від цього неабияке задоволення. Чотирьох племінників дуже любив, але найбільше до нього був прив’язаний Матвійко. Він буквально не відходив від Олега, коли той приїжджав у гості.
На життя хлопець заробляв на заробітках. Працював на будівництві в Україні і за кордоном. Мама Світлана Петрівна померла у 2017 році після важкої недуги. Спішив на допомогу батькові, бабусі Олександрі, братові, друзям, сусідам, усім, хто його допомоги потребував.
ПРИЇХАВ ІЗ ЗАРОБІТКІВ, ЩОБ ЗАБРАТИ ПОВІСТКУ І ПІТИ СЛУЖИТИ
Коли у 2022 році почалася війна, Олег Півень був у Велимчі. Спочатку його не мобілізували, бо строкової служби в армії не проходив. Окрім того, після давньої травми стопи вона погано зрослася, і це неабияк дошкуляло, але старався на цьому не акцентувати уваги.
Про те, як Олег Півень потрапив на війну, розповідає його брат Олександр:
– Олег був на роботі не у Велимчі. Тоді на село прийшло багато повісток. Принесли повістку і йому. Але так як Олега вдома не було, її просто залишили. Я подзвонив йому і сказав, що йому є повістка. Він одразу зателефонував до Анастасії Іванівни, розпитав, який має бути алгоритм дій. Через кілька днів приїхав. Взяв ту повістку і подався у військкомат. Потім на ВЛК. Його визнали придатним.
22 червня 2023 року Олег Півень уже поїхав із Велимча на службу. Майже два місяці тривали навчання у навчальному центрі у Старичах у Львівській області. На розподіленні потрапив у 65-у бригаду. Став розвідником. І 4 серпня 2023 року разом із побратимами був уже в Запорізькій області. Через два дні після прибуття вийшов на своє перше бойове завдання. Працював у розвідгрупі. Командування розгледіло у бійцеві відповідального воїна. До того ж він добре запам’ятовував дорогу і гарно орієнтувався навіть на незнайомій місцевості. Тож окрім своїх завдань, проводив на позиції інших бійців.
ЗАГИНУВ НА ДРУГОМУ ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ БОЙОВОМУ ЗАВДАННІ
Рідні пригадують, що 27 вересня 2023 року брат отримав поранення. Спочатку був у лікарні в Запоріжжі, потім у Дніпрі, потім у Рівненському госпіталі. Після цього його на трохи відпустили додому. Але думки про те, що не повернеться назад на службу, навіть не припускав. 15 листопада Олег поїхав, 17 уже повернувся у свій підрозділ, який виконував завдання неподалік від Роботиного. Через два дні після повернення, 19 листопада, у нього був перший після поранення бойовий вихід. З нього успішно повернувся, але там уже було дуже «гаряче». З рідними востаннє говорив 26 листопада.
– Олег зателефонував до мене, – пригадує останню розмову з братом Олександр. – Це була неділя. Казав: «Ми прийшли із завдaння, але щось там знову незрозуміло. Мабуть, ще прийдеться йти. Я то вже не повинен іти, але ще мабуть прийдеться». Ми поговорили, і почало рипіти в телефоні. Олег сказав, що ще до Юлі подзвонить, і на цьому все.
У розмові із сестрою трохи відкрився, хоча про стан справ на передовій ніколи нічого раніше не розповідав.
– Коли він прийшов із завдання, – відтворює розмову Юлія, – то мені сказав: «Ми думали, що звідти живими вже не виберемося. Але вийшли». Через день вони другий раз пішли на завдання і вже не вернулися.
Тоді, 27 листопада, розвідгрупа здійснила вихід на позиції, але не повернулася. Окрім Олега, загинув ще хлопець із Ківерців. Його тіло ще досі не повернули. Доля решти бійців рідним Олега Півня невідома.
ДІЗНАЛИСЯ, ЩО ЗАГИНУВ, ТА ТІЛА ЗАБРАТИ НЕ МОГЛИ…
Вони мали повернутися 30 листопада. Рідні чекали на довгоочікуване смс, а його все не було. Галасу не здіймали, бо брат постійно наголошував, що завдання може затягнутися на день-два. Але телефон був поза зоною і жодних звісток. На третій день брат і сестра почали самі дзвонити на всі можливі номери, щоб дізнатися, що трапилося. А дізналися від зовсім чужих людей. До Олександра зателефонував друг із Замшан і сказав, що до нього телефонувала його знайома і вона звідкись знала, що Олег Півень із Велимча зник безвісти. Але ця інформація була неточною. Родина Півнів була в розпачі. Вони не знали, що думати.
8 грудня батькові Олега Володимиру Йосиповичу принесли сповіщення, що син зник безвісти. Та брат і сестра продовжили пошуки. Через волонтерів знайшли номер телефону командира. І коли Олександр зателефонував йому, той одразу сказав, щоб не надіялися, не чекали, Олег загинув, але тіла вони забрати не можуть.
По крупинках від побратимів з часом дізналися, що тоді, 30 листопада, трапилося з підрозділом Олега. Їх оточили з трьох сторін на БМП. Вороги значно переважали у техніці й озброєнні, але наші бійці дали бій і загинули в нерівній боротьбі, та ціною власного життя не дали росіянам просунутися вглиб – їхня техніка так залишилася на місці, де вони намагалися створити оточення.
ПРЕДСТАВИЛИ ДО НАГОРОДИ У ДЕНЬ, КОЛИ ВИЙШОВ НА СМЕРТЕЛЬНЕ ЗАВДАННЯ
Важко і з гордістю водночас сприйняла Юлія запрошення на вручення високої державної нагороди брата – Почесного нагрудного знака «Золотий хрест» Головнокомандувача ЗСУ. Емоційно важко, бо нагорода виписана 27 листопада, у день, коли Олег пішов на останнє у житті завдання, з якого не повернувся. А з гордістю, бо він дійсно на неї заслуговував. В одній із розмов з побратимом брата, Юлія запитала, за які заслуги його представили до цієї нагороди. Він відповів, що не може розповісти, але вони повинні знати, що він був гідний такої високої відзнаки.
У тиші і без будь-яких подробиць минуло два довгих роки. Те, що відчували батько, бабуся Олександра, брат, сестра і їхні сім’ї, знають лише люди зі схожою долею, хто так само чекає на повернення додому в домовині загиблих рідних.
ДОДОМУ ПОВЕРНУВСЯ ЧЕРЕЗ 780 ДНІВ
Нарешті 6 січня пролунав дзвінок з невідомого номера. Жінка у слухавці представилася слідчою у справі Олега Півня і повідомила, що збіглися зразки ДНК Володимира Йосиповича, Юлії і Олега. Тіло надійшло в один із моргів Київської області у рамках обміну з росією. 11 січня представники ТЦК і влади принесли сповіщення про підтвердження загибелі. 17 січня останки тіла Олега Півня привезли у Ратнівський морг, звідки простелилися остання дорога Героя селами Ратнівщини і Камінь-Каширщини до рідної батьківської домівки через 780 днів після загибелі.
18 січня воїна Олега відспівали у храмі Святих Дванадцяти Апостолів священники Ратнівського благочиння. Опісля прощальною ходою односельчани провели свого захисника до місця вічного спочинку. На похороні сусід розповів Олександрові щемливу історію. Коли у мережі почали репостити сповіщення про те, що Олег загинув, до нього (сусіда) зателефонував брат із Луцька, а він також військовий. І він попросив передати рідним, що допис про загибель Олега побачили його командири, а вони знали бійця по службі. Так от, вони сказали, що цей хлопець (Олег) був сильним воїном.
З тих пір, коли Олег Півень загинув, багато змінилося в країні, чимало змін відбулося і в армії. Багатьох хлопців, з якими він ніс службу, уже немає – вони теж загинули. Багато досі у статусі зниклих безвісти. На даний момент родина Олега немає зв’язку уже ні з ким із його побратимів, кого вони знали. Досі вважається зниклим безвісти захисник, який намагався забрати тіло Олега з поля бою. Після невдалої спроби пробратися і тихцем витягнути тіла Олега і його побратима з Ківерців він повернувся назад у підрозділ, а приблизно через місяць пішов на чергове завдання з евакуації і досі про нього нічого не відомо.
«ВІН БУВ СИЛЬНИМ ВОЇНОМ»
Є і ще один до щему в серці моторошний факт про цього мужнього захисника. У архіві фотографій футбольної команди велимченців на декількох фото разом дивляться у кадр загиблий у 2014 році Микола Повх і Олег Півень. Вони були товаришами по футбольній справі. Разом раділи успіхам, святкували перемоги. Тільки Миколі судилося загинути на початку російської агресії проти України, а Олегові – уже під час повномасштабного вторгнення.
У пам’яті жителів Велимча Олег назавжди залишиться працелюбним звичайним сільським хлопчиною, який любив футбол, з відкритим серцем ішов до людей, любив дітей, щиро посміхався і тією простотою притягував до себе інших. А ще рідні зауважують, що не пам’ятають такого випадку, щоб брат із кимось сварився. У його серці було дуже багато миру і любові до ближнього.
Тож хай Господь оселить душу спочилого воїна там, де немає горя, біди, болю і війни. А світла пам’ять про Олега Півня, який заради нашого спокою віддав своє життя, живе у молитвах усіх, хто знав, цінував і поважав цього доброго і щирого велимченця-захисника.
Марія ЛЯХ