Як же бісять деякі люди своїм дешевим гонором. В болоті народилися, в болоті виросли, а квакати беруться по королівськи.
Ця тема стара як світ, але в епоху соціальних мереж вона набула особливого, майже гротескного розмаху.
Феномен «дешевого гонору» — це не просто риса характеру, це ціла соціальна маска, за якою люди намагаються сховати власну порожнечу або страх перед минулим.
Світ сповнений парадоксів, але один із найдратівливіших — це невідповідність внутрішнього змісту зовнішнім претензіям. Ми всі зустрічали таких людей: вони дивляться на офіціантів як на кріпаків, виправляють вашу вимову, хоча самі ще вчора позбулися суржику, і випромінюють таку неймовірну зверхність, ніби їхній родовід починається щонайменше з династії Габсбургів.
Але варто лише трохи дряпнути цей золочений лак, як з-під нього починає проступати знайома багнюка.
Проблема не в тому, де людина народилася. Болото — це не географія, це стан душі. Справжня біда починається тоді, коли людина починає соромитися свого коріння настільки, що зводить навколо себе барикади з фальшивого статусу.
Дешевий гонор — це захисна реакція. Людина, яка виросла в злиднях (матеріальних чи духовних), часто сприймає ввічливість як слабкість, а скромність — як ознаку низького походження. Тому вона обирає тактику нападу: «Я буду вище за всіх, щоб ніхто не здогадався, як сильно я боюсь повернутися назад».
Коли така людина «береться квакати по-королівськи», вона припускається головної помилки — плутає елітарність із хамством. Справжня аристократія (навіть не за кров’ю, а за духом) — це завжди простота, гідність і повага до інших.
Дешевий гонор, навпаки, завжди галасливий. Йому потрібні глядачі. Йому потрібно, щоб хтось почувався приниженим, бо тільки на тлі чужого приниження «король болота» відчуває власну велич. Це спроба купити за копійку те, що вибудовується поколіннями: культуру, такт і внутрішній спокій.
Нас дратує не сам факт успіху іншої людини. Нас бісить фальш. Ми бачимо невідповідність між тим, ким людина є насправді, і тією роллю, яку вона так погано грає. Це як бачити актора в дешевому сільському театрі, який намагається зіграти Гамлета, але постійно спльовує насіння за лаштунки.
Коли людина з «болота» (в сенсі обмеженості та браку виховання) раптом починає диктувати правила етикету або зневажливо відгукуватися про інших, ми відчуваємо цю енергію компенсації. Це енергія дефіциту — людині так сильно бракує справжньої самоповаги, що вона змушена вимагати її від світу через агресію та пиху.
Найкраща відповідь на такий гонор — це ігнорування. Немає сенсу нагадувати жабі, що вона з болота, — вона це знає краще за вас, саме тому так голосно й квакає.
Людина, яка дійсно чогось варта, не потребує корони з фольги. Її статус читається в очах, у ставленні до прибиральниці, у вмінні визнавати помилки. А «дешевий гонор» завжди залишається дешевим, скільки б стразів на нього не наклеїли.
Висновок простий: Можна вивезти людину з болота, але вивезти болото з людини — це праця, яка потребує не грошей чи зв’язків, а інтелекту та великої роботи над собою. А поки цієї роботи немає, ми продовжуватимемо спостерігати ці кумедні «королівські» вистави у виконанні мешканців очерету.
Найкраще, що можна зробити — не ставати глядачем у цьому цирку. Бо справжнє золото не кричить про свою пробу, а справжня гідність не потребує приниження інших.