Сьогодні, 27 січня 2026 року, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, у День скорботи і пам’яті, світ застиг у скорботній мовчазці. Я схиляю голову перед пам’яттю мільйонів жертв Голокосту — трагедії, що стала чорним клеймом на серці людства.

Цей біль не вщухає з роками. Він відлунює в кожному нашому подиху сьогодні, коли ми знову бачимо, як крихкий мир руйнується під тиском зла.

Я поділяю кожну краплю цієї туги, бо Голокост — це не просто історія, це незагоєна рана, ім’я якій — абсолютне горе.

Я пам’ятаю. Не просто як дату в календарі, а як крик мільйонів, що застиг у вічності.

Пам’ятаю, щоб наші діти ніколи не пізнали того пекла, яке колись поглинуло світ.

Хай навічно закарбується в нашій пам’яті страждання замордованих дітей, розпач матерів та тиха молитва старих, чиї життя були безжально стерті ненавистю.

Нехай світла пам’ять про невинно замучених стане для нас не просто спогадом, а грізним набатом! Нехай попіл спалених стукає в наші серця, не даючи нам стати байдужими.

Сьогодні цей попіл закликає нас до непохитної єдності, до солідарності вільних народів та до спільної боротьби за право кожної людини на життя і гідність.

Вічна пам’ять.

Ніколи знову — це не просто слова, це наш обов’язок перед минулим і майбутнім

Щороку 27 січня світ відзначає Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. У цей день світ зупиняється у хвилині мовчання, вшановуючи пам’ять мільйонів жертв нацистського режиму.

Україна на державному рівні приєдналася до цього вшанування у 2012 році, підкреслюючи свою відданість загальнолюдським цінностям та збереженню історичної правди.

Основою для цієї дати стала Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 60/7, прийнята 1 листопада 2005 року. Документ наголошує, що Голокост, який призвів до знищення третини єврейського народу та незліченної кількості представників інших національностей, має слугувати вічною пересторогою про небезпеку ненависті, фанатизму расизму та упереджень.

Саме 27 січня 1945 року війська Першого Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого нацистського табору смерті — Освенцим (Аушвіц-Біркенау), де було знищено понад 1,1 мільйона людей. Цей табір став у сучасному світі символом нацистських злочинів.

Український історик Ярослав Грицак зазначає , що Голокост був катастрофою світового масштабу. Він наголошує на тому, що рішення про остаточне розв’язання єврейського питання могло бути безпосередньо спровоковане окупацією українських земель. Величезна кількість єврейського населення (близько 2,7 млн осіб) розглядалася нацистами як перешкода для реалізації їхніх колонізаційних планів.

Нацистська влада сприймала мільйони людей на родючих землях України як економічний тягар, як «зайвих ротів». Це підштовхнуло режим до переходу від депортацій до систематичного фізичного винищення евреїв, яке почалося майже зразу після погромної хвилі перших тижнів війни, у серпні 1941 року, і тривало чи не до останнього дня німецької окупації.

На відміну від західноєвропейських євреїв, які гинули в таборах смерті, східноєвропейських розстрілювали — це був «Голокост від куль» (Holocaust by Bullets).

Голокост євреїв на окупованій нацистами території СРСР відрізнявся від подібних заходів у Західної Європі.

У Західній та Центральній Європі нацисти використовували складну логістику — євреїв роками утримували в гетто, а потім везли поїздами до таборів смерті (як-от Освенцим (Аушвіц-Біркенау) чи Треблінка).

На українських землях ж більшість євреїв було вбито протягом перших місяців або року після початку окупації безпосередньо поблизу місць їхнього проживання. Масові розстріли евреїв часто відбувалися серед білого дня, на очах у місцевого населення. Їх розстрілювали поруч із їхніми домівками — у ярах, лісах та протитанкових ровах, у протитанкових ямах, які викопали ще за радянської влади військовополонені, місцеве населення чи самі жертви. Нацисти використовували природний ландшафт, щоб пришвидшити процес «остаточного вирішення єврейського питання».

Перші масштабні «акції зачисток» айнзацгрупи розпочали саме на території окупованої Галичини. Протягом лише одного тижня літа 1941 року внаслідок ініційованих нацистами погромів у Львові загинуло близько 6 000 євреїв.

Наприкінці червня – липня 1941 року відразу після вступу німецьких військ у Львів розпочався масштабний погром. Тисячі євреїв були змушені ексгумувати тіла жертв НКВС у в’язницях «Бригідки», на вул. Лонцького та Замарстинівській, де їх піддавали знущанням та вбивали. Наприкінці липня 1941 року відбулися так звані «Дні Петлюри», під час яких було знищено ще понад 1 000 осіб.

Реалізація плану «остаточного вирішення» призвела до повної ліквідації єврейських громад у гетто та таборах Тернополя, Дрогобича, Борислава, Сколе, Стрия та інших міст.

На початку липня 1941 року у Золочіві було вбито сотні людей, часто за активної участі окупаційних підрозділів СС «Вікінг»

Спочатку айнзацгрупи розстрілювали переважно чоловіків-євреїв, яких вважали «активом» або загрозою безпеці. Проте вже наприкінці липня — на початку серпня 1941 року тактика змінилася на тотальне знищення, включаючи жінок та дітей

Загалом у Галичині було знищено близько 610 000 осіб єврейського походження. Ці події стали однією з найчорніших сторінок історії регіону, де вбивства відбувалися з особливою жорстокістю та публічністю.

На відміну від решти України, де масові вбивства почалися у 1941 році, євреї Закарпаття (тодішня територія Угорського Королівства (Угорщини)) відносно тривалий час залишалися у безпеці від фізичного знищення. Проте ситуація різко змінилася після прямої німецької окупації Угорського Королівства (Угорщини) в березні 1944 року. Протягом квітня-травня 1944 року євреїв Закарпаття (близько 100-115 тисяч осіб) зігнали до гетто у найбільших містах: Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті, Виноградові та Тячеві

Депортації розпочалися в середині травня 1944 року. Протягом лічених тижнів майже все єврейське населення краю було вивезене залізницею до концтабору Освенцима (Аушвіц-Біркенау). Одразу після прибуття 80–90% людей (старі, жінки, діти) відправляли безпосередньо до газових камер. Саме депортація євреїв із Закарпаття зафіксована на унікальних фотографіях так званого «Альбому Аушвіца», який сьогодні є одним із головних візуальних доказів роботи нацистського «конвеєра смерті»

Окупація Наддніпрянської України супроводжувалася негайним терором. Умань була окупована 1 серпня 1941 року, проте перші масові вбивства євреїв айнзацкомандами 5 айнзацгрупи в цьому регіоні почалися ще в липні, під час просування лінії фронту.

Розстріл 1400 уманських євреїв у 20-х числах липня 1941 року став першою масштабною акцією в місті. Цей підрозділ айнзацкомандів належав до айнзацгрупи C, яка діяла в тилу групи армій «Південь». Їхнім завданням було «очищення» території від євреїв, комуністів та інших осіб, яких нацисти вважали ворогами. Основним місцем масових розстрілів в Умані пізніше став Сухий Яр, де у вересні 1941 року було вбито понад 10 000 євреїв. Липневі розстріли були «випробуванням» методів масового знищення, які згодом застосували в Бабиному Яру, Факти про липневі розстріли евреїв у Умані зафіксовані у звітах самих айнзацгруп (Ereignismeldungen UdSSR), які сьогодні є ключовими доказами в архівах Yad Vashem.

Наприкінці серпня 1941 року в м. Кам’янець-Подільський відбувся один із наймасштабніших розстрілів евреїв початкового етапу війни. На початок німецько-радянської війни в місті мешкало 10 000 євреїв, проте кількість жертв була значно більшою через депортації з сусідніх регіонів. У перші десять днів серпня 1941 року угорська влада депортувала близько 18 000 євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили цих людей іти виснажливим маршем від Коломиї до Кам’янець-Подільського. Протягом чотирьох днів, від 26 до 29 серпня 1941 року, німецькі військові розстріляли 23 600 осіб. Серед загиблих були як місцеві жителі, так і пригнані переселенці. Цей злочин, організований вищим керівником СС Фрідріхом Єккельном, став першим випадком у Другій світовій війні, коли кількість жертв однієї акції перевищила 20 тисяч. Він став жахливим «взірцем» для наступних акцій нацистів, зокрема в Бабиному Яру.

Масовою братською могилою і найстрашнішим символом Голокосту в Україні став Бабин Яр у Києві. На відміну від західноєвропейських «фабрик смерті», де використовували газові камери, тут нацисти реалізували тактику прямого масового вбивства — «Голокост від куль».

Масові розстріли розпочалися відразу після вступу нацистів до Києва. Вже від 27 вересня 1941 року відбувалися щоденні вбивства євреїв — як військовополонених, так і цивільних громадян.

Найкривавіший пік припав на 29–30 вересня 1941 року, коли лише за два дні було знищено 33 771 особу. Ця акція стала однією з наймасштабніших за всю історію Другої світової війни. Активна фаза розстрілів тривала щонайменше до кінця жовтня 1941 року.

До кінця вересня 1943 року Бабин Яр залишався місцем регулярних розстрілів і захоронень. Окрім єврейської громади, яр став останнім місцем спочинку для багатьох інших груп, що стали жертвами нацизму. Серед постраждалих – комуністи-підпільники, роми (п’ять таборів були розстріляні в яру), радянські військовополонені, пацієнти психіатричної лікарні ім. Павлова, заручники, моряки Дніпровської флотилії, в’язні гестапо, українські націоналісти (зокрема поетеса Олена Теліга);

Весною 1942 року поруч почав діяти Сирецький концтабір, в’язнів якого також систематично винищували в Бабиному Яру. У 1943 році, намагаючись приховати сліди злочинів перед відступом, нацисти змушували в’язнів табору спалювати тіла загиблих.

Загалом Бабин Яр став некрополем для понад 100 000 осіб. Сьогодні це місце світової скорботи та пам’яті.

На півдні України

В Одеській та частині Миколаївської областей терор здійснювала румунська влада під керівництвом Іона Антонеску Особлива жорстокість характеризувала зону румунської окупації — гетто Трансністрії (територія між Дністром і Південним Бугом), де методи знищення мали свою специфіку, поєднуючи масові розстріли, штучний голод, епідемії (тиф) і переохолодження. Нацистське керівництво іноді навіть критикувало румунську владу за «хаотичність» та антисанітарію в цих зонах.

Після зайняття Одеси у жовтні 1941 року румунські військові розстріляли та спалили живцем близько 20 000 місцевих євреїв у межах “акцій відплати”. А приводом для розстрілу євреїв став вибух у будівлі румунської комендатури на вулиці Маразліївській, влаштований радянськими мінерами. Більшість людей були спалені живцем у порохових складах на Люстдорфській дорозі або розстріляні.

21 грудня 1941року в Богданівці (Миколаївська область): розпочалася операція під назвою «Подарунок Сталіну». За різними оцінками, кількість жертв там сягає від 40 000 до 54 000 осіб.

Після Богданівки була Доманівка (Миколаївська обл.), де було друге за масштабом місце винищення в Трансністрії. Тут загинуло близько 18 000 осіб.

В Акмечетці був розташований табір смерті для літніх людей та дітей, де не проводили прямих розстрілів, але люди гинули від спраги та голоду (близько 8 000 жертв).

Особливістю румунської окупаційної політики в Трансністрії було використання регіону як місця для масової депортації євреїв із Буковини та Бессарабії. Румунська влада під керівництвом Іона Антонеску створила мережу гетто і таборів праці, де через нелюдські умови, епідемії тифу та прямі розправи загинуло від 280 000 до 380 000 євреїв (включаючи українських євреїв та депортованих із Румунії) Ці цифри, зафіксовані у звітах Міжнародної комісії з вивчення Голокосту в Румунії (Комісія Візеля), свідчать про масштабний характер геноциду, організованого союзниками нацистської Німеччини на південноукраїнських землях

На окупованих територіях Центральної та Східної України нацистські окупаційні сили застосовували тактику блискавичного знищення єврейських громад, яку історики називають «Голокостом від куль». Основними виконавцями цих злочинів були айнзацгрупи С і D, підрозділи СД та поліції порядку.

Наприкінці серпня 1941 року Кам’янець-Подільський стало місцем першого масового вбивства такого масштабу в Європі. Протягом кількох днів було розстріляно понад 23 600 осіб. Серед жертв були як місцеві мешканці, так і євреї, депортовані нацистами з угорського Королівства (Угорщини) (зокрема із Закарпаття).

13–14 жовтня 1941 року в Дніпропетровську ( нині— Дніпро) нацисти провели масштабну акцію в районі сучасного ботанічного саду ДНУ. У цьому яру було знищено близько 11 000 осіб.

У жовтні 1941 року у Маріуполі поблизу селища Агробаза (район Сартани) окупаційні війська розстріляли понад 10 000 євреїв. Ця подія стала однією з найкривавіших сторінок історії Приазов’я.

У серпні-вересні 1941 року у Миколаїв каральні підрозділи айнзацгрупи провели серію акцій в урочищі поблизу села Воскресенськ. Жертвами стали понад 10 000 осіб.

Трагедія Харкова почалася у грудні 1941 року. Перед стратою близько 16 000 – 20 000 людей утримували в нелюдських умовах — у неопалюваних бараках верстатобудівного заводу. Згодом їх групами гнали до Дробицького Яру, де відбувалися систематичні розстріли.

На 2026 рік істориками встановлено понад 5 000 місць масових розстрілів та поховань жертв Голокосту на території України. Загалом у цей період на українських землях нацисти знищили близько 900 000–1 000 000 євреїв.

Наприклад, місця найбільших масових страт євреїв в Україні.

Бабин Яр (Київ): Протягом 1941–1943 років тут було розстріляно близько 90 000 – 100 000 осіб. Найкривавішою стала акція 29–30 вересня 1941 року, коли лише за два дні вбили 33 771 єврея.

Богданівка (Миколаївська область): —понад 54 000 осіб.

Бердичів (Житомирська область) — майже 30 000 євреїв.

Кам’янець-Подільський —23 600 євреїв.

Дробицький Яр (Харків)— близько 16 000 – 20 000 осіб.

Дальник (Одеська область) — близько 18 000 – 19 000 євреїв. Багатьох жертв було спалено живцем у порохових складах.

Урочище Сосонки (Рівне) —понад 17 000 – 17 500 євреїв із місцевого гетто.

На думку істориків, страхітлива політика терору проти євреїв в окупованій Україні не просто забирала життя — вона фактично знищила їх як унікальну соціокультурну й етнорелігійну спільноту, що століттями була невід’ємною частиною українського ландшафту.

Україна стала одним із перших і найжахливіших експериментальних майданчиків для винищення євреїв. Саме тут нацисти відпрацьовували технології масових убивств, які вражають своєю холоднокровною розрахунковістю. Зокрема, був випробуваний так званий «метод сардин» (Sardinenpackung), запроваджений офіцером СС Фрідріхом Єккельном.

Роздягненим жертвам наказували лягати на дно ями обличчям донизу, впритул один до одного. Після розстрілу їх засипали тонким шаром землі, і наступна група людей мала лягати зверху, заповнюючи порожнечі, поки яма не заповнювалася вщент. Через таку «економію місця» та поспіх катування ставало ще страшнішим: багато людей, особливо дітей, потрапляли в могили лише пораненими.

Майже в кожному містечку свідки згадують один і той самий страшний образ: земля на місцях розстрілів рухалася ще кілька днів і «дихала»

Одна з небагатьох, кому вдалося вижити в Бабиному Яру, Діна Пронічева, так описувала цей жах: «Я заплющила очі, зціпила зуби і напружила всі м’язи… Я відчувала, як на мене падають тіла, як по мені тече кров».

Масштаби цього насильства приголомшують.

У 1941–1944 роках жертвами Голокосту в Україні стали понад 1,5 мільйона осіб — це четверта частина від загальної кількості єврейських жертв у світі.

Проте статистика, попри свою грандіозність, часто слабо діє на уяву й нівелює особистий біль кожної людини. Історик Тімоті Снайдер у своїй праці «Криваві землі» зробив фундаментальне зауваження: коли ми говоримо про мільйони загиблих, то маємо пам’ятати, що мова йде не про абстрактну цифру, а про кожне окреме життя, яке було знищене мільйони разів.

Цю думку підтверджує і письменник Василь Гроссман у нарисі «Україна без євреїв», підкреслюючи глибину втрати для нашої землі: «Немає євреїв в Україні. Ніде — ні в Полтаві, ні в Харкові, ні в Чернігові. Все замовкло. Тиша. Народ був убитий».

Цю думку продовжує видатний мислитель і в’язень нацистських таборів Елі Візель: «Протилежність любові — не ненависть, а байдужість. Протилежність життя — не смерть, а байдужість до життя і смерті».

Саме байдужість дозволяла катам створювати ці «живі могили». Проте пам’ять про них — це наш обов’язок.

Як писав поет Абрам Кацнельсон: «Німих могил тут не буває… Земля жива, вона ще пам’ятає».

Кожна рухаючася яма, кожна дитина, засипана живцем за «методом сардин», — це не просто одиниця в звітах айнзатцгруп. Це обірваний всесвіт, який зник назавжди, залишивши по собі лише тишу в колись галасливих містечках України.

У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту у багатьох країнах світу відбуваються меморіальні, поминальні заходи. Світова спільнота не тільки згадує жертв людиноненависницької політики, але й засвідчує прагнення до боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами нетерпимості, які можуть призвести до цілеспрямованого насилля щодо окремої групи людей.

Пам’ятаймо минуле заради майбутнього.

Вічна пам’ять жертвам Голокосту.

Допис, написаний за матеріялами книги «Чорній книзі» Іллі Еренбурга та Василя Гроссмана, а також за матеріялами на ресурсах Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» та Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр».